— Вайскопф не з Моссаду. Він із тих, кого ізраїльтяни називають оперативниками. Офіційно він викладає, вірте не вірте, граматику івриту та англійську літературу. І ще він написав два романи,— усміхнувся Річлер.
Дік підніс руку на знак заперечення.
— Хоч би хто він був, я не дозволю йому допитувати Тода. Судячи з того що я бачив, що я читав, ці хлопці часом діють трохи аж надто професійно. Може, він і не такий. Але я хочу, щоб ви і той Вайскопф пам'ятали, що Тод лише намагався допомогти старій людині. Він і гадки не мав, що дід не той, за кого себе видавав.
— Усе гаразд, тату, — сказав Тод із силуваною усмішкою.
— Я тільки хочу, щоб ви допомогли нам, скільки можете, — сказав Річлер. — Я розумію вашу стурбованість, пане Боудене. Ви побачите, що Вайскопф — приємний хлопець, він не з тих, хто полюбляє тиснути. У мене все, однак я трохи відкриваю наші карти і хочу сказати, що найбільше цікавить ізраїльтян. Тодів візит до Дюсандера, коли того спіткав серцевий напад, напад, що загнав його в лікарню.
— Він попросив мене прийти до нього прочитати листа,— сказав Тод.
— Ми це знаємо,— Річлер нахилився вперед, спершись руками на коліна, його краватка, коливаючись, мов висок, майже сягала підлоги. — Ізраїльтяни хотіли б знати все про того листа. Дюсандер був велика рибина, але не остання в озері,— каже Сем Вайскопф, і я з ним згоден. Вони вважають, що Дюсандер міг знати про багатьох інших акул. Про тих, які ще й досі живуть у Південній Америці, а може, і в десятках країн... зокрема у Сполучених Штатах. Чи знаєте ви, що вони повісили у холі одного з готелів Тель-Авіва начальника табору Бухенвальд?
— Справді? — спитала Моніка, і очі їй скругліли.
— Справді,— кивнув Річлер. — Два роки тому. Бачте, ізраїльтяни припускають, що лист, якого він просив Тода почитати йому, був саме від якоїсь із тих акул. Може, вони мають рацію, а може, й ні. Але все одно лист їх цікавить.
Тод, який повертався до будинку Дюсандера і спалив листа, сказав:
— Я допоможу вам чи тому Вайскопфові — якщо зможу, лейтенанте Річлере, але лист був німецькою. Читати його була мука. Я почувався дурнем. Пан Денкер... Дюсандер хвилювався, слухаючи моє читання, і попросив мене читати по літерах слова, яких він не розбирав через мою вимову. Та, гадаю, він зрозумів усе. Пам’ятаю, раз він засміявся і сказав: «Так, так, саме це ти і зробив би, га?» А потім додав ще щось німецькою. Це було за кілька хвилин до того, як у нього стався серцевий напад. Щось наче «Dumkopf». Оскільки я знаю, німецькою це означає «дурень».
Річлер кивав головою.
— Так, ми розуміємо, що лист був німецькою. Лікар, який приймав його до лікарні, чув цю історію від тебе і все підтвердив. Але сам лист, Тоде... ти не пам’ятаєш, що з ним сталося?
Ось воно, подумав Тод. Це — кінець.
— Гадаю, він лежав на столі, коли приїхала «швидка». Коли ми всі від’їхали. Я не міг би стверджувати це на суді, але...
— По-моєму, на столі був якийсь лист,— втрутився Дік. — Я взяв ту штуку в руки і глянув. Авіаконверт, по-моєму, проте я не помітив, щоб він був надписаний німецькою.
— Тоді він мав би лежати там ще й досі,— сказав Річлер. — Це те, чого ми ніяк не можемо зрозуміти.
— А що, його немає? — запитав Дік. — Я хотів спитати, не було?
— Не було і немає.
— Може, до будинку хтось удерся,— припустила Моніка.
— Вдиратися туди не було жодної потреби,— сказав Річлер. — У тій метушні, щоб швидше його відвезти, будинок залишили незамкненим. З усього видно, і сам Дюсандер не подумав про те, щоб попросити когось його замкнути. Його ключ був у кишені його штанів, коли він помер. Будинок зоставався незамкнений, відколи санітари «швидкої» вивезли його звідти й аж поки ми опечатали його сьогодні вночі о пів на третю.
— Ось вам і відповідь,— зауважив Дік.
— Ні,— заперечив Тод. — Я розумію, що саме непокоїть лейтенанта Річлера. — Так, він дуже добре це розумів. Треба було бути сліпим, щоб цього не бачити. Чому злодій, якщо це злодій, нічого не взяв, окрім листа? Та ще й написаного німецькою? Це просто на голову не налазить. У пана Денкера не так багато було чого красти, але злодій, який вдирається до помешкання, знайшов би щось краще за листа.
— Ти мене правильно зрозумів,— сказав Річлер. — Непогано.
— Був час, коли Тод мріяв бути детективом, як виросте,— встряла Моніка і легенько поскубла сина за волосся. Відколи він подорослішав, їй здавалося, ніби це йому вже не подобається, та тепер він, здавалося, нічого не мав проти. Господи, який він блідий. — Але зараз він наміряється вивчати історію.
— Історія — це цікаво,— відзначив Річлер. — Ти можеш бути істориком-дослідником. Чи не читав ти чого-небудь Джозефіни Тей?