— Я спробую про це дізнатися,— пообіцяв Річлер і викинув сигарету в вікно. У нього від неї розболілася голова.
— Може, це сталося випадково. Збіг обставин. Є люди, лейтенанте Річлере, яким щастить на випадкові знахідки. Але не всі ті знахідки їм на втіху. Часом трапляється, що й на лихо.
— Я не знаю, про що ви,— похмуро кинув Річлер. — Знаю лише одне: цей хлопець бридкіший за зачаєну під каменем стоногу.
— Те, що я кажу, справді дуже просте. Всякий інший хлопчак вважав би за велике щастя сказати своїм батькам чи поліції: «Я впізнав людину, яку розшукують. Він мешкає там-то й там-то. Авжеж, я цього певен». І нехай відповідні органи клопочуться цією справою. Чи ви вважаєте, що я помиляюся?
— Ні, не сказав би. Хлопчик кілька день почувався б героєм. Більшість дітей раділи б із цього. Фотографії в газетах, інтерв’ю у вечірньому випуску теленовин, а то й нагорода на загальних шкільних зборах. «Справжньому громадянину», — Річлер засміявся. — Чорт, хлопця могли б показати у «Справжніх людях»[36].
— Що воно таке?
— Ет, пусте, — недбало кинув Річлер. Він мусив говорити голосніше, бо «шевроле» обабіч обганяли десятиколісні ваговози. Вайскопф нервово поглядав то в той бік, то в той. — Ви не хочете зрозуміти. Хоча маєте рацію щодо більшості дітей. Більшості дітей.
— Але не цієї дитини, — підхопив Вайскопф. — Цей хлопець самотужки, може, цілком випадково, розкрив Дюсандерову таємницю. Та замість звернутися до батьків чи поліції... він іде до Дюсандера. Чому? Ви скажете, що вам байдуже, та я гадаю, це не так. Гадаю, вас це непокоїть не менше, як мене.
— Не шантаж,— запевнив Річлер. — Це безперечно. Той хлопчак мав усе, що може забажати дитина. У гаражі в нього стоїть навіть дюнохід, не кажучи вже про гвинтівку на слонів, почеплену там на стіні. Навіть якби він хотів видоїти Дюсандера лише на те, щоб полоскотати собі нерви, він ухопив би шилом патоки. Практично Дюсандер був голий. За винятком отих кількох акцій, у нього нічого не було. Не було навіть куди помочитися.
— Ви певні, що хлопець не знає про вашу знахідку трупа?
— Певен. Може, я ще раз завітаю до нього по обіді й цим його ошелешу. По-моєму, зараз це був би наш найкращий хід,— Річлер легенько вдарив рукою по керму. — Якби ми знали про це бодай на день раніше, гадаю, я домагався б ордера на трус.
— Одежа, що була на хлопцеві того вечора?
— Так. Якби ми знайшли зразки ґрунту на його одежі, тотожні з брудом у Дюсандеровім підвалі, я майже певен, що він би не витримав. Проте одежу, яка була на ньому того вечора, вже запевне випрано відтоді з півдесятка разів.
— А як із рештою забитих пияків? Тих, що знаходила у місті поліція?
— Тією справою опікується Ден Боузмен. Навряд щоб тут був якийсь зв’язок. Дюсандер не був досить міцний для цього... і, що важить іще більше, уже мав свій власний маленький, ретельно розроблений план дій. Пообіцяти їм добру вечерю з випивкою, завезти їх додому на міському автобусі — триклятому міському автобусі — і забити прямо у своїй кухні.
— Я мав на увазі не Дюсандера, — спокійно мовив Вайскопф.
— Ви хочете сказати, що... — почав був Річлер і раптом змовк. Запала довга, неправдоподібна тиша, в якій було чути лише гудіння проїжджого транспорту. Потім Річлер тихо озвався знову: — Та що ви. Що ви таке говорите. Дайте мені бодай один, чорт...
— Мене як агента мого уряду Боуден цікавить лише остільки, оскільки він міг знати про тих, через кого Дюсандер контактував з нацистським підпіллям. Та як людину мене дедалі дужче починає цікавити ваш хлопець. Я хочу знати, чим він жив? Хочу знати, чому так сталося? І коли задля власної втіхи намагаюся дати відповідь на це запитання, то знову і знову запитую себе: «А ще що?
— Але...
— Ти вважаєш, запитую я себе, ніби самі ті жахіття, в яких Дюсандер брав участь, створили ґрунт для їхнього обопільного потягу? Але припущення це неймовірне, кажу я собі. Те, що діялось у таборах, ще й досі здатне так впливати, що на саму згадку про них вам починає млоїти у шлунку. Саме так реагую на це я, хоча єдиний мій близький родич, що відбув табори, був мій дід, померлий, коли мені було лише три роки. Та, можливо, в тому, що скоїли німці, є щось таке, що дає задоволення і збуджує нас усіх,— щось таке, що відчиняє підземні печери нашої уяви. Можливо, почасти той жах, який ми відчуваємо, народжується від потаємного розуміння, що ми самі за певного збігу сприятливих — чи несприятливих — обставин, ми самі залюбки збудували б такі місця і заповнили їх людом. Можливо, ми знаємо, що за сприятливих обставин те, що криється в печерах нашої підсвідомості, радо з них би виповзло. І як ви вважаєте, на кого б воно було схоже? На божевільних фюрерів із чубчиком та вусами щіткою, які скрізь і всюди репетують «хайль»? Або на червоних дияволів чи демонів, що літають на своїх смердючих зміїних крилах?