— Чоловік на цьому знімку — той самий, що приходив до мого офісу, коли ти був у дев’ятому класі,— раптом озвався Ед, обертаючись до нього.
— Він видав себе за твого дідуся. А тепер виявилося, що він військовий злочинець, якого давно розшукували.
— Еге ж,— притакнув Тод. Обличчя його стало схожим на безвиразну маску. То було обличчя манекена з універмагу. Здоров’я, життя, жвавість — усе з нього щезло. Все, що зосталося, була страшна своїм безглуздям пустка.
— Як же це сталося? — запитав Ед, можливо, прагнучи надати своєму запитанню сили гучного звинувачення. Проте воно вийшло журним, жалюгідним і нещирим. — Як же все це сталося, Тоде?
— Ну, просто одне тягло за собою інше,— відказав Тод, беручи вінчестера. — Отак і сталося. Просто одне... тягло за собою інше. — Він поставив запобіжника на «вогонь» і скерував гвинтівку на Калошу Еда. — Може, це звучить безглуздо, але так воно й було. І нічого іншого.
— Тоде,— звернувся до хлопця Ед, і очі в нього скругліли. Він ступив крок уперед. — Тоде, ти ж не збираєшся... прошу тебе, Тоде. Ми можемо все обговорити. Можемо побесіду...
— Ти і той триклятий фриц зможете обговорити все вдвох у пеклі,— просичав Тод і натис на гашетку.
Гук пострілу розітнувся у спекотній і безвітряній тиші полудня. Ед Френч упав горілиць на свій «сааб». Рукою вхопився за двірника й відірвав його. Він безтямно втопив у нього очі — тим часом на блакитному гольфі проступала кров. Потім упустив двірника і глипнув на Тода.
— Нормо,— прошепотів він.
— Гаразд,— сказав Тод. — Як скажеш, чемпіоне. — Він пальнув у Калошу Еда ще раз, і майже півголови сердеги зникло у бризках крові та кісткових друзок.
Ед, мов п’яний, повернувся і став хилитися на автомобільні дверцята, дедалі тихіше, захлинаючись, повторюючи доньчине ім’я. Тод пальнув знову, за цим разом поціливши в основу хребця, і Ед упав додолу. Ще трохи посовав ногами по жорстві й затих.
Гай-гай, тяжка смерть як на консультанта з навчального процесу, подумав Тод і засміявся. Ту ж мить гострий, мов крижана бурулька, біль прошив йому мозок, і він заплющився.
Коли він розплющив очі, то почувався так добре, як не почувався вже кілька років. Усе гаразд. Усе на своїх місцях. Пустка спливла з його обличчя, і воно набуло якоїсь дивної краси.
Він знову зайшов до гаража і взяв усі, які в нього були, набої, понад чотириста комплектів. Поклавши їх до старого рюкзака, надів його на себе. На сонячне світло він повернувся, збуджено всміхаючись, очі йому виблискували: так усміхаються хлопці на свій день народження, на Різдво або на Четверте липня. У тому усміхові зосередилося все знайоме йому з дитинства: космічні ракети, сплетені з віття курені на деревах, таємні знаки та схованки, у ньому сяяли тріумфальні радощі після перемоги у важливій грі, коли гравців несуть на своїх плечах у місто щасливі до нестями вболівальники. То був екзальтований усміх білявих хлопчаків, що йдуть на війну в шоломах із вугільних відерець.
— Я — володар Усесвіту! — заволав він звитяжно у високе, блакитне небо, і на мить обіруч підніс над головою гвинтівку. Потім, узявши її у правицю, подався до того місця над шосе, де кінчалася земля і де старе дерево дасть йому притулок.
Лише за п’ять годин, коли вже майже споночіло, його зняли з того дерева.