Вогнесерд заздалегідь підготувався до цього питання.
— Синьозірка ще не вирішила, — відповів він. — Є якісь вояки, яким ти б віддала перевагу?
Ряболиця дуже здивувалась.
— Та ж Синьозірці краще знати, хай вона вирішує.
Вогнесерд, як і будь-який інший кіт, знав, що за традицією саме провідник Клану мав обирати виховників.
— Так, твоя правда, — сумовито нявкнув він.
Вітерець доніс до Вогнесерда запах Тигрокігтевого кошеняти, і його хутро наїжачилось.
— А де Злотоквітка? — трохи різкіше, ніж хотів, запитав він Ряболицю.
Очі королеви широко розплющились.
— Вона повела кошенят знайомитися зі старійшинами, — відповіла киця і примружилась. — Ти бачиш Тигрокігтя в його синові, правда ж?
Вогнесерд засоромлено кивнув.
— Він просто дуже схожий на батька, але на цьому все, — запевнила його Ряболиця. — Ожинок дуже гречний з іншими кошенятами, а його самого сестра постійно ставить на місце!
— Ну то й добре, — Вогнесерд повернувся. — Побачимось на церемонії, — останню фразу він нявкнув, виходячи з ясел.
— Це означає, що Синьозірка вже вирішила, коли буде церемонія назовництва? — гукнула Верболоза навздогін.
— Так, — відповів він.
— А хто буде їхнім вих…?
Але Вогнесерд чкурнув геть, не дозволяючи собі почути решту її запитання. Новина про церемонію назовництва розлетілась табором, як лісова пожежа, і кожен кіт хотів знати, хто буде тренувати новаків. Це мусить вирішити Вогнесерд, але він і досі відчував запах Ожинка, а в голові паморочилося від темних думок, які розкрили над ним свої моторошні крила.
Інстинктивно воєвода рушив до папоротей, за якими ховалась галявина медикиць. Там була Попелюшка,[1] новачка Жовтоіклої. Тепер, коли Сіросмуг вирішив жити з Річковим Кланом, Попелюшка була найближчим другом Вогнесерда. Він знав, що мила сіра киця здатна привести до ладу розбурхані та сплутані почуття, що нуртували зараз у його серці.
Кіт прискорився, опинившись серед прохолоди папоротей, і прожогом вискочив на залиту сонцем галявку. На одному її кінці у світлі сонця відблискував розколотий камінь, в якому Жовтоікла облаштувала своє кубло і склад лікарських трав.
Вогнесерд хотів уже озватися, аж Попелюшка сама вийшла зі схованої в тінях розколини. Як і завжди, радість від зустрічі з товаришкою була затьмарена болем від усвідомлення того, що покалічена лапка ніколи не дозволить їй стати воячкою. Молода киця серйозно покалічилася, коли вибігла на Громошлях. Вогнесерд, звісно, винуватив себе, бо коли це трапилося, Попелюшка була його новачкою. Проте вона оклигала під пильним наглядом медикицьки їхнього Клану, Жовтоіклої, а згодом і сама почала учитися, як правильно доглядати хворих котів. Півтори повні тому Жовтоікла взяла її собі за ученицю, і Попелюшка нарешті знайшла своє місце у Клані.
У зубах учениця медикиці принесла чималий клубок трав. Вона стурбовано хмурила мордочку і навіть не помічала Вогнесерда. Попелюшка поклала клубок на спечену сонцем землю й заходилася лапками сортувати листя.
— Попелюшко? — нявкнув він.
Киця здивовано підвела очі.
— Вогнесерде! Що ти тут робиш? Ти захворів? Вогнесерд похитав головою.
— Ні. А у тебе все гаразд?
Попелюшка, глянувши на купу листя, яке лежало перед нею, пригнічено похитала головою, тож Вогнесерд підійшов ближче і підбадьорливо її лизнув.
— У чому річ? Тільки не кажи, що ти знову вилила на гніздо Жовтоіклої мишачу жовч.
— Ні! — обурено відповіла Попелюшка і потупила погляд. — Просто не варто мені було погоджуватися вчитись на медикицю. Я просто якесь лихо. Я мала зрозуміти знак, коли знайшла ту зогнилу пташку!
Вогнесерд пригадав, що трапилося після церемонії назовництва. Попелюшка взяла з купи свіжини сороку для Синьозірки, але під м’яким пір’ям було повно в’юнких личинок.
— Жовтоікла вважає, що те знамення стосувалося тебе? — запитав воєвода.
— Ну… ні, — визнала Попелюшка.
— То з чого ж ти взяла, що ти не зліплена з тієї глини, з якої ліпляться медикоти? — він з усіх сил намагався не думати про зогнилу сороку і про те, що вона, можливо, була знаменням для іншого кота — Синьозірки.
Попелюшка розчаровано махнула хвостом.
— Жовтоікла попросила змішати припарку. Найпростішу, для прочищення ран. Це одна з перших речей, яких вона мене навчила. Та я забула навіть, які туди класти трави. Жовтоікла подумає, що я ідіотка! — її голосок зірвався на писк, а великі очі світились турботою.
— Ти не ідіотка, і Жовтоікла це добре знає, — намагався утішити її Вогнесерд.