Очі малої киці ще більше округлились, і вона повернулась до великого смуганя, що вже й сам рушив до неї.
— Темносмуже, — нявкнула Синьозірка, — ти розумний і сміливий. Передай свої найкращі риси цій молодій новачці.
— Звісно, — пообіцяв Темносмуг.
Він потягнувся носом до Папоротелапки, яка на мить аж позадкувала, перш ніж відповісти на його вітання. Уже рушивши за Темносмугом, вона стривожено озирнулась на Вогнесерда. Той підбадьорливо кивнув.
Інші коти взялись вітати двох новаків, вони з’юрмились навколо, вигукуючи їхні нові імена. Вогнесерд саме хотів приєднатись до решти, коли це краєм ока помітив білу шубку, що з’явилась на терені табору. Хмаролап повернувся.
Воєвода кинувся йому навперейми.
— Де тебе носило? — почав він.
Хмаролап кинув водяну мишу, яку доти тримав у зубах.
— Полював.
— І це все, що ти вловив? Ти ж під час безлисту краще полював!
Хмаролап знизав плечима.
— Краще ніж нічого.
— А що ж голуб, якого ти зловив уранці? — запитав Вогнесерд.
— Хіба ти його не приніс?
— То була твоя здобич! — гаркнув Вогнесерд.
Хмаролап сів і обгорнув лапки хвостом.
— Ну, я його, напевне, вранці заберу, — нявкнув він.
— Так, — погодився Вогнесерд, роздратований байдужістю Хмаролапа. — А доти походиш голодний. Піди поклади це, — він тицьнув носом у мишу, — до решти свіжини.
Хмаролап знову знизав плечима, підняв мишу і пішов собі.
Вогнесерд повернувся, досі розлючений, і побачив позаду себе Білошторма.
— Він навчиться, коли буде готовий, — лагідно нявкнув білий вояк.
— Хочеться вірити, — промурмотів Вогнесерд.
— Ти вже вирішив, хто поведе досвітній патруль? — поцікавився Білошторм, дипломатично змінюючи тему.
Вогнесерд завагався. Він про це ще й не думав, як не думав і про інші патрулі чи мисливські виправи, які належало спорядити на завтра. Його більше турбували думки про Хмаролапа.
— Ну ти подумай, — нявкнув Білошторм. — Часу ще багато.
— Я поведу патруль, — швидко вирішив Вогнесерд. — Візьму Довгохвоста і Мишошубку.
— Добра думка, — муркнув Білошторм. — Сказати їм?
Він глянув на купу свіжини, біля якої саме почали збиратися коти.
— Так, — відповів Вогнесерд. — Дякую.
Він спостерігав, як білий вояк прямує до свіжини, відчуваючи, що у самого в животі буркоче від голоду. Вогнесерд хотів уже приєднатися до решти, коли це помітив знайому постать біля свіжини. Хмаролап очевидно зневажив наказ не брати собі частку здобичі. Воєвода аж спалахнув від гніву, проте не зрушив із місця, відчуваючи важкість у лапах, мовби ті були витесані з каменю. Він не хотів сперечатися з Хмаролапом перед усім Кланом.
Вогнесерд спостерігав, як його новак вибрав собі жирну мишку — і негайно врізався в Білошторма. Білий вояк суворо подивився на Хмаролапа і щось йому промурмотів. Неможливо було розчути, що саме, проте учень Вогнесерда негайно кинув мишку і, підібгавши хвоста, дав драла до кубла.
Вогнесерд швиденько відвернувся, присоромлений тим, що не приструнив Хмаролапа раніше, ніж це зробив старий вояк. Зненацька голод наче зник. Він побачив Синьозірку, що лежала під кущем папороті біля вояцького кубла, і хотів було вже поділитися тривогами стосовно неслухняного новака із власною виховницею. Але в її очах знову виднівся той зацькований вираз. Синьозірка неохоче перекидала з боку на бік маленького дрозда. Смуток кригою обійняв серце воєводи, коли провідниця Громового Клану піднялася на лапи і поволеньки рушила до кубла, покинувши дрозда під кущем.
Розділ 4
Цієї ночі уві сні Вогнесерд чув чиїсь кроки. Позаду нього з лісу вийшла плямиста кицька із сяючими бурштиновими очима. Вогнесерд глянув на Плямолистку, і серце знову защемило. Медикиця загинула багато повень тому, але біль і досі не вщухав. Вогнесерд нетерпляче очікував лагідного вітання, проте цього разу Плямолистка не торкнулася носиком його щоки, як те робила раніше. Натомість вона повернулася та пішла геть. Здивований, він вирушив назирці, подеколи зриваючись на біг, щоб тільки не відставати від киці, яка впевнено простувала лісом. Вогнесерд гукнув її. Плямолистка, хоча й не прискорила ходи, але залишилася глухою до його вигуків.
Без жодного попередження з-поза дерева вигулькнула темно-сіра тінь. То була Синьозірка, і очі Громової провідниці палали від жаху. Вогнесерд крутнувся, ухиляючись від неї і водночас намагаючись не втратити Плямолистку з поля зору.
Але несподівано з папоротей, якими поросли узбіччя путівця, вистрибнув Хмаролап і збив його з лап. На якусь мить незрушно впавши на землю, Вогнесерд відчув, як його буквально пропікає поглядом Білошторм — білий вояк стояв за гіллям дерева.