Вогнесерд звівся на лапи і знову кинувся навздогін Плямолистці. Вона все ще випереджала його на кілька лисячих хвостів, мчала вперед, не збавляючи кроку, навіть не повертаючи голови, щоби глянути, хто ж її гукає. Він ухилявся від інших котів і біг, а вони взивали до нього. Слів він розібрати не міг, проте всі разом їхні голоси зливалися в оглушливий хор запитань, критики, благань про допомогу. Нявкотіння все гучнішало і гучнішало, аж поки заглушило його власні крики, тож навіть якби Плямолистка його слухала, вона б усе одно нічого не почула.
— Вогнесерде! — пролунав голос, приглушуючи всі інші. То був Білошторм. — Мишошубка і Довгохвіст уже готові рушати. Прокидайся, Вогнесерде!
Ще й досі в напівсні, з посоловілими очима, Вогнесерд насилу звівся на ноги.
— Щ-що? — невпевнено нявкнув він.
Вояцьке кубло заливало світанковим світлом. Білошторм стояв поруч — у порожньому гнізді, де раніше спав Сіросмуг.
— Патруль чекає, — повторив вояк. — А ще Синьозірка хоче поговорити з тобою перед виходом.
Вогнесерд потрусив головою, приводячи себе до тями. Сон злякав його. Уві сні Плямолистка завжди була до нього ближча, ніж будь-коли в житті. Її поведінка цієї ночі пекла його, наче укус гадюки. Невже завжди лагідна медикиця мала намір його покинути?
Вогнесерд відхилився і потягнувся. Лапи його тремтіли.
— Скажи Мишошубці з Довгохвостом, що я скоро буду.
Він швиденько вислизнув із кубла, минаючи поснулі тіла інших вояків. Ряболиця спала біля самого виходу поруч із Морозошубкою: обидві кішки знову повернулись до вояцького життя, коли їхні кошенята покинули ясла.
Вогнесерд вийшов на терен. Надворі вже потеплішало, хоча сонце ще навіть не вибилось над верхівками дерев. Зелений ліс манив із табору. Вбираючи знайомі лісові запахи лісу, Вогнесерд відчув, як біль від сну блідне, і нарешті зміг розслабитися.
Довгохвіст і Мишошубка чекали біля виходу з табору. Вогнесерд кивнув їм і рушив до кубла Синьозірки. Які нагальні справи мала Громова провідниця із самого рання? Вона приготувала для нього особливе завдання? Невже Синьозірка більш-менш повертається до свого звичного стану? Вогнесерд дуже сподівався на це, тож радісно нявкнув, підійшовши до завіси лишайників.
— Заходь! — голос провідниці звучав радісно, і Вогнесердові надії тільки зміцніли.
Синьозірка міряла кроками піщану долівку печери. Вона й не подумала спинитися, коли увійшов Вогнесерд, і йому довелося притиснутись до стіни, щоб тільки зійти з її дороги.
— Вогнесерде, — почала провідниця, не дивлячись на воєводу. — Мені треба розділити сни із Зоряним Кланом. Я мушу вирушити до Місяцескелі.
Це був сяйливий камінь, що лежав глибоко під землею, за межами Вітряних угідь — там, де сідало сонце.
— Ти хочеш піти до тієї самої Місяцескелі? — вражено вигукнув Вогнесерд.
— А ти що, знаєш іншу Місяцескелю? — нетерпляче буркнула Синьозірка. Вона досі ходила кублом, і її кроки глухо відлунювали від стін.
— Просто це далека дорога. Ти впевнена, що її витримаєш?
— Я мушу поговорити із Зоряним Кланом! — наполягла Синьозірка. Зненацька вона завмерла і, примружившись, глянула на свого воєводу. — І я хочу, щоб ти пішов зі мною. Тим часом Білошторм перебере на себе керування.
Із кожною миттю передчуття Вогнесерда гіршали.
— Хто ще піде з нами?
— Ніхто, — понуро відповіла Синьозірка.
Вогнесерд здригнувся. Він був геть спантеличений рішучістю, яка звучала в голосі Синьозірки: вона говорила так, мовби від цієї мандрівки залежало їхнє життя.
— Але ж удвох нам небезпечно буде подорожувати, хіба ні? — обережно зауважив воєвода.
Синьозірка зміряла його крижаним поглядом. Вогнесерд відчув, що йому пересохло в роті, коли кішка просичала до нього:
— Ти хочеш узяти інших? Нащо?
Вогнесерд спробував приховати тремтіння голосу.
— А якщо на нас нападуть?
— Ти мене захистиш, — тихо буркнула Синьозірка. — Хіба ні?
— Ціною життя! — урочисто пообіцяв Вогнесерд. Як би він не ставився до поведінки Синьозірки, його відданість провідниці була непохитна.
Слова воєводи, здається, переконали Синьозірку, бо вона нарешті сіла навпроти нього.
— Добре.
Вогнесерд схилив голову набік.
— А як же загроза від Вітряного та Тіньового Кланів? — усе ще невпевнено нявкнув він. — Ти ж сама вчора це згадувала.
Синьозірка повільно кивнула. Вогнесерд повів далі: