— Так, тепер я пригадую, — покірно нявкнула Попелюшка.
— Було б добре, якби ти й не забувала, — дорікнула їй Жовтоікла. — У медикиці немає часу на сумніви. Вкладай усю енергію в сьогодні та не переймайся минулим. У тебе є зобов’язання перед Кланом. Припини плакатися і роби свою роботу!
Вогнесерд не міг не співчувати молодій киці. Він намагався перехопити її погляд, проте Попелюшка навіть не дивилась на нього. Натомість вона ретельно заходилась коло мішанини для мандрів, лапкою відгрібаючи невеличкі порції з кожної купки трав і змішуючи їх докупи. Жовтоікла весь час зосереджено спостерігала за її роботою.
Позаду них Синьозірка знову підвелася і стала крокувати галявкою.
— Ще не готові? — нетерпляче нявкнула вона.
Вогнесерд підійшов до Синьозірки.
— Уже майже, — сказав він. — Не хвилюйся. Ми дістанемося Високого Каменя ще до сутінок.
Попелюшка вже спішила до них із клубками трав, проте Синьозірка лише кліпнула у відповідь.
— Це тобі, — нявкнула кицька, кладучи суміш трав Синьозірці до лап. — А осьде твої, — сказала вона Вогнесердові.
Він все ще раз по раз ковтав слину, намагаючись змити гіркий присмак трав, коли Синьозірка вже рушила до виходу з галяви, даючи своєму воєводі знак іти за нею. Табір почав прокидатися. Верболоза вилізла з ясел і саме кліпала очима від яскравого сонячного проміння, а Плямошкур розминав свої старечі кінцівки біля поваленого дуба. Обоє з цікавістю позирнули на Вогнесерда і Синьозірку, а тоді взялися до своїх щоденних занять.
— Агов!
Позаду них пролунав знайомий голос, і Вогнесерд відчув, як йому похололо на серці. Звісно ж, то був Хмаролап, який щойно виліз зі свого кубла. Шерсть новака стояла дибки, розкуйовджена після нічного сну.
— А ви куди? Можна з вами?
Вогнесерд спинився і запитав свого новака:
— А горлицю тобі забрати не треба?
— Горлиця зачекає. Та її все одно якась сова вже забрала, — відповів Хмаролап. — Ну можна з вами, ну будь ласочка!
— Сови їдять живу здобич, — виправив його Вогнесерд. Він запримітив Вітрогона, який сонно вилазив із вояцького кубла, і гукнув його через терен. — Вітрогоне, поведеш нині Хмаролапа на полювання?
Він помітив у очах вояка розчарування, проте Вітрогон все ж кивнув, хоча й без ентузіазму. Вогнесерд пригадав, як щойно вчора Вітрогон радо брав із собою Шиполапа ловити білок. Очевидно, вояк не був у захваті від Хмаролапа, і, чесно кажучи, Вогнесерд його розумів. Його новак анітрохи не старався заслужити бодай крихту пошани від інших вояків.
— Це нечесно, — заскиглив Хмаролап. — Я вже вчора полював. Ну можна я з вами?
— Ні. Сьогодні ти полюєш із Вітрогоном! — відрізав Вогнесерд. І, перш ніж Хмаролап устиг іще щось заперечити, повернувся і побіг услід за Синьозіркою.
Розділ 5
Провідниця Громового Клану вже видерлась на кручу, коли Вогнесерд порівнявся з нею. Вона спинилась і понюхала повітря, перш ніж зануритися в ліс. Вогнесерд не без полегшення відзначив, яка розслаблена вона була тепер, коли нарешті вийшла з табору і торувала свій шлях крізь підлісок, просуваючись у напрямку межі з Річковим Кланом.
Вогнесерд здивовано глянув на Синьозірку. Це не був найкоротший шлях до Чотиридерева і височин, до яких вони прямували, однак воєвода ні про що не запитував. Він не міг не відчувати радісного збудження від думки про те, що, можливо, побачить Сіросмуга на тому березі ріки.
Двоє котів вийшли до Річкового кордону вище Сонячних Скель і рушили вздовж лінії міток угору за течією. Теплий вітерець доносив до них блідий запах торфовища. Вогнесерд чув, як за заростями папороті котить свої води річка. Він витяг шию й побачив, як вода поблискує у плямках світла, що лилося крізь крони. Ген угорі листя палало зеленню й іноді спалахувало по краях, коли сонячне світло пробивалося крізь густе плетиво гілок. Навіть у затінку Вогнесердові було спечно. Як же хотілося пірнути оце в річку, мовби Річковому коту, щоб трохи охолонути!
Нарешті ріка звернула, пішла в глиб Річкових угідь, але Синьозірка незмінно бігла вперед, не відходячи від міток, які позначали межу між Річковим і Громовим Кланами. Вогнесерд постійно зазирав по той бік межі, вишукуючи серед дерев бодай найменшого сліду Річкових котів. Він переймався, щоб їх бува не помітив ворожий патруль, та заразом сподівався побачити свого друга. Синьозірка бігла загрозливо близько від кордону, час від часу навіть несамохіть його переходячи, коли вони надто глибоко занурювалися в підлісок. Вогнесерд не уявляв, як відреагують Річкові коти, якщо знайдуть їх тут. Між двома Кланами вже мало не дійшло до конфлікту через кошенят Срібнострумки. Битви вдалося уникнути лише завдяки тому, що Сіросмуг забрав кошенят до Клану їхньої матері.