Синьозірка стала як укопана і подивилась на Вогнесерда.
— Ти єдиний, хто наважився піти супроти Тигрокігтя, — нагадала вона йому.
— Але ж тільки я знав', що то він убив Рудохвоста!
Вогнесерд був ще новаком, коли дізнався, що Тигрокіготь відповідальний за смерть воєводи Громового Клану. Проте він нікому не міг довести, що темний вояк справді замастив свої лапи кров’ю, аж поки зрадник не повів котів-волоцюг проти власного Клану.
Очі Синьозірки люто заблищали.
— Сіросмуг також знав. А врятував мене лише ти!
Вогнесерд відвернувся і, шукаючи слів, нервово смикав вухами. Здавалося, що Синьозірка не довіряє нікому зі своїх вояків, окрім нього і, можливо, Білошторма. Вогнесерд збагнув, що Тигрокіготь накоїв значно більше лиха, ніж будь-хто у Клані здатен собі уявити. Темний вояк отруїв провідницю недовірою до власних котів, забрав у неї здатність тверезо оцінювати події.
— Ходімо! — кинула Синьозірка.
Вогнесерд спостерігав, як сіра киця пробирається лісом: плечі її були опущені, а хвіст волочився по землі. Він здригнувся. Хоч небо над ними було ясне і прозоре, здавалось, мовби на сонце набігла чорна хмара і кинула похмуру тінь на всю їхню виправу.
Вони дійшли до Чотиридерева, коли сонце вже почало лити своє проміння на землю, підбившись над кронами дерев. Вогнесерд услід за Синьозіркою зійшов до улоговини, серед якої стояли чотири величні дуби. Ці дерева скидалися на мовчазних охоронців, що вартували галявину — місце, де щоповні чотири Клани збиралися разом під покровом перемир’я. Двоє котів проминули Великий Камінь, на якому стояли провідники Кланів, звертаючись до Зборища, і пішли далі, до протилежного краю улоговини.
Трав’янистий схил раптом пішов під гору, м’яка земля перейшла у кам’янисту, і Вогнесерд запримітив, що Синьозірці стало важче тримати крок. Вона все гучніше сопіла, перелазячи з каменя на камінь, тож воєводі доводилося йти повільніше, щоб не обігнати її.
На верхівці схилу Синьозірка спинилась і сіла віддихатись.
— Як ти? — запитав Вогнесерд.
— Не така молода, як раніше, — видихнула Синьозірка.
Вогнесерд відчув хвилювання. Він гадав, що поранення, які вона отримала в битві, вже зцілилися. Звідки ж ця раптова знемога? Провідниця здавалася старішою й вразливішою, ніж будь-коли. «Можливо, це все через цю напругу і спеку, — з надією подумав він. — Зрештою, її шубка густіша за мою».
Поки Синьозірка переводила подих, Вогнесерд стурбовано позирав на хащі ялівцю та вересу, які вкривали височини. Це вже були землі Вітряного Клану, і звідси вони тяглися ген удалину попід безхмарним небом. Він відчув ще більшу тривогу, аніж на межі Річкового Клану. Вітряні коти досі були люті через те, що Громовий Клан надав прихисток колишньому Тіньовому провідникові. І саме Синьозірка вирішила залишити у таборі осліпленого Хвостолома. Що зробить Вітряний патруль, якщо знайде на своїх землях Громову провідницю, яку супроводжує лише один вояк? Вогнесерд не був певен, що зможе захистити її в бійці супроти цілого патруля.
— Треба йти обережно, щоб нас не помітили, — прошепотів він.
— Що ти сказав? — озвалась Синьозірка.
Тут вітер дув сильніше, і Вогнесердові слова відлітали з ним.
— Обережно, кажу, щоб нас не побачили! — Вогнесерд неохоче підвищив голос.
— Чому? — різко спитала Синьозірка. — Ми йдемо до Місяцескелі. Маємо дане Зорекланом право безпечного проходу!
Вогнесерд збагнув, що зараз не варто гаяти час на суперечки, тому швидко запропонував:
— Я піду вперед.
Він добре знав височини, краще за більшість Громових котів. Не раз уже бував тут раніше, проте ніколи не почувався настільки вразливим, як зараз. Він швидко повів Синьозірку в гущавину вересового моря, молячись, щоб Зореклан розділяв певність провідниці щодо права безпечного проходу і щоб пращури-вояки вберегли їх від Вітряних патрулів. Вогнесерд сподівався, що Синьозірці вистачить глузду не піднімати вгору вуха чи хвіст.
Коли вони дійшли до ялівцевих хащ, самого серця Вітряних угідь, сонце вже стояло в найвищій точці небосхилу. Чотиридерево зосталось далеко позаду, проте ще лишався чималий шмат дороги до схилу на краю торфовища, який збігав до ферми Двоногів. Вогнесерд завмер. Їм в обличчя віяла гаряча юга, задушлива, як подих хворого кота, і воєвода розумів, що цей вітер рознесе їхній запах по всій ворожій території. Залишалося сподіватися, що їх якось замаскують густі пахощі медоносного вересу. Поруч із ним Синьозірка подала хвостом умовний знак і чкурнула в хащі ялівцю.
Позаду пролунало люте виття. Вогнесерд обернувся і позадкував, здригаючись від випадкових доторків до гіллячок ялівцю. Перед ним, наїжачившись і прищуливши вуха, стояли трійко Вітряних котів.