— Зайди! Ви чого тут? — прошипів плямистий темно-брунатний котяра.
Вогнесерд упізнав Багнокігтя, одного зі старших вояків. Сіро-смугастий вояк на ім’я Клаповух стояв поруч, вигнувши спину та випустивши кігті. Вогнесерд познайомився з цими котами, ба навіть почав їх поважати, поки супроводжував Вітряний Клан із їхнього вигнання на землі Двоногів. Проте зараз від колишньої доброзичливості не було ні сліду. Він не впізнав тільки найменшого кота — мабуть, іще новака, який виглядав не менш загрозливо, ніж його товариші.
Вогнесерд відчув, як дибки стає шерсть уздовж його хребта, як глухо гупає серце, проте він з усіх сил намагався зберігати спокій.
— Ми просто проходимо… — почав було Громовий воєвода.
— Ти на нашій землі, — кинув Багнокіготь. Він дивився просто на Вогнесерда, і його очі палали.
«Де ж Синьозірка?» — у відчаї думав Вогнесерд, сподіваючись частково на її підтримку, частково-на те, що вона почула вереск Багнокігтя і зараз собі безпечно прямує крізь хащі ялівцю до угіддя Двоногів.
Загрозливе гарчання підказало, що провідниця повернулась. Він похапцем зиркнув позаду себе — там, біля самих хащ, стояла Синьозірка, високо піднявши голову і пропікаючи ворожих котів лютим поглядом.
— Ми йдемо до Місяцескелі. Зоряний Клан дарував нам безпечний коридор. Ви не маєте права нас зупиняти!
Багнокіготь і вусом не повів.
— Ви відкинули всі права на захист Зореклану, коли прийняли до себе Хвостолома! — відрізав він.
Вогнесерд міг зрозуміти лють Вітряних котів. Він на власні очі бачив усі злигодні, яких вони зазнали у вигнанні. І все це через Хвостолома і його вояків. Вогнесерд скрушно пригадав, як допомагав нести додому маленьке Вітряне кошеня — останнє вціліле з цілого виводка. Колишній Тіньовий провідник мало не знищив Вітряний Клан своєю жорстокістю.
Вогнесерд відповів на лютий погляд Багнокігтя.
— Хвостолом мертвий, — спокійно пронявчав Громовий воєвода.
Очі Багнокігтя заблищали.
— Ти його вбив? — запитав він.
Вогнесерд завагався, замість нього загрозливо загарчала Синьозірка:
— Звісно ж, він його не вбивав. Громовий Клан не вбивці.
— Ні, — відповів Багнокіготь. — Ви просто їх захищаєте! — Вітряний вояк агресивно вигнув спину.
Збитий із пантелику, Вогнесерд відчував, як натужно працює його мозок, шукаючи інших способів переконати Вітряних котів.
— Ви нас пропустите! — зашипіла Синьозірка.
Вогнесерд завмер, спостерігаючи, як провідниця випускає кігті та напружує лапи, готова кинутись у бій.
Розділ 6
— Зоряний Клан дарував нам безпечний коридор, — вперто повторила Синьозірка.
— Повертайтесь додому! — форкнув Багно-кіготь.
Вогнесерд, оцінивши ситуацію, здригнувся. Трійко сильних котів супроти нього та немічної Громової провідниці. Їм не вийти з цього бою без серйозних ушкоджень. Але ж не можна допустити, щоб Синьозірка втратила ще одне життя — останнє з дев’яти своїх життів, які Зоряний Клан дарував усім провідникам Кланів.
— Нам краще піти, — зашипів Вогнесерд до Синьозірки. Кицька повернула голову і з недовірою глянула на нього. — Ми в небезпеці.
— Але я мушу поговорити із Зорекланом! — нявкнула провідниця.
— Іншим разом, — наполягав Вогнесерд. У погляді Синьозірки проступила нерішучість, тож кіт додав: — У цій битві нам не перемогти.
Він полегшено видихнув, коли Синьозірка сховала кігті та розслабила м’язи на плечах. Громова провідниця повернулася до Багнокігтя і нявкнула:
— Добре, ми йдемо додому. Але ми повернемось. Ви не зможете навіки відрізати нас від Зоряного Клану!
Багнокіготь також розслабився і відповів:
— Це мудре рішення.
Вогнесерд гаркнув на Багнокігтя:
— Ти не чув, що сказала Синьозірка?
Річковий вояк загрозливо примружився, але Вогнесерд повів далі:
— Зараз ми підемо, але ви ніколи більше не завадите нам пройти до Місяцескелі.
Багнокіготь відвернувся і кинув через плече:
— Ми проведемо вас до Чотиридерева.
Вогнесерд напружився, гадаючи, як Синьозірка відреагує на те, що вояки Вітряного Клану не довіряють Громовим котам навіть самотужки покинути їхню територію. Але провідниця просто собі проминула патруль і, не спиняючись, попрямувала туди, звідки прийшла.
Вогнесерд ішов за нею, а трохи віддалік — Вітряні коти. Воєвода чув, як вони продираються крізь вересові хащі позаду нього, і, озираючись через плече, бачив їхні гнучкі тіла серед розсипів пурпурових квітів. Із кожним кроком у ньому наростало розчарування. Він більше не допустить, щоб Вітряні вояки забороняли йому пройти до Місяцескелі.