Темносмуг примружив очі.
— Синьозірка тобі не сказала чи вона сама ще не вирішила?
— Ми про це ще не говорили, — відповів воєвода. — Вона скаже, коли буде готова.
Темносмуг повернув голову і подивився на затінені дерева.
— Краще б вона не затягувала. Сонце скоро сідатиме.
— Тобто вам пора поїсти, — зауважив Вогнесерд. — Тобі знадобляться сили для Зборища, якщо ти на нього підеш.
Він занервував від тону Темносмуга, проте тримав себе в лапах. Воєвода сів і зачекав, поки вояки розійдуться. І тільки коли всі пішли, він повернувся до кубла Синьозірки. Вона таки не згадувала про Зборище, а він надто переймався патрулями, щоби самому про це згадати.
— О, Вогнесерде, — Синьозірка зіткнулася з ним ніс до носа на виході з кубла. Судячи з вигляду, вона щойно закінчила вмиватися, і зараз її шубка поблискувала у присмерковому світлі. Вогнесерд відчув неабияке полегшення від того, що провідниця почала знову стежити за собою. — Як поїси, покличеш вояків на Зборище.
— Ем… а кого ж кликати? — запитав Вогнесерд.
Синьозірка наче здивувалася. Вона легко перелічила імена, не згадавши Хмаролапа і згадавши Зололапа, як Вогнесерд і просив кілька днів тому. Він навіть подумав, що, може, забув усе, і провідниця йому вже це казала.
— Так, Синьозірко, — погодився Вогнесерд.
Він шанобливо схилив голову і почимчикував галявиною до купи свіжини. На її верхівці лежав жирний голуб. Воєвода вирішив зоставити пташку Синьозірці. Можливо, така здобич спокусить провідницю, і вона нарешті нормально поїсть. Собі він узяв водяну мишку, бо не почувався дуже голодним. Його надто вже бентежили зміни настрою Синьозірки.
Забравши мишу на своє улюблене трапезне місце, Вогнесерд відчув, як холодний струмочок пробіг йому вздовж хребта. Він інстинктивно зиркнув через плече і знервовано здригнувся: на нього дивився Ожинок. У ту ж мить Вогнесерд пригадав слова Попелюшки: «Він ніколи й не знатиме свого батька. Клан його виростить». Воєвода присилував себе кивнути кошеняті, тоді повернувся і пішов собі до куща кропиви.
Повечерявши, Вогнесерд роззирнувся галявиною. Коти ділились язиками, а ніч тим часом розправляла тіні, несучи в табір довгоочікувану прохолоду. Останнім часом дні були дуже спекотні, і Вогнесерд усе більше шкодував, що не може плавати, як Річкові коти. Він глянув на новацьке кубло. Чи пам’ятає Хмаролап про своє покарання за їжу на полюванні та про те, що не йде на Зборище?
Білий котик був біля старого пня на виході з кубла. Він жартома бився із Зололапом і поки що перемагав. Вогнесерд утішився хоча б тим, що малий ладнав з іншими новаками. «Цікаво, — подумав він, — чи буде Сіросмуг сьогодні біля Чотиридерева? Навряд чи, бо ж він іще й повні не пробув у Річковому Клані. З іншого боку, Сіросмуг повернув їм кошенят Срібнострумки. Річковий провідник, Кривозір, має бути вдячний, бо Срібнострумка була його донькою, тож ті кошенята — його рідня». Вогнесерд плекав надію, що його другові все ж таки дарують привілей прийти на Зборище. Хоча це б означало, що Сіросмуг остаточно став своїм для іншого Клану.
Воєвода підвівся і скликав Громових котів, яким належало рушати на Зборище. Тоді подумки пробігся списком імен, продиктованих Синьозіркою: Мишошубка, Вітрогон, Піскошторма, Орлякошуб, Яснолапка, Зололап і Прудколап. Раптом Вогнесерд зрозумів, що там немає Темносмуга, Довгохвоста і Порохошуба. Усі троє вояків були поплічниками Тигрокігтя. Чи не зумисне Синьозірка зоставила їх на терені? Вогнесерд відчув, що тремтить, коли колишні друзі Тигрокігтя перезирнулись, а тоді разом втупилися в нього. В очах Темносмуга безпомилково читалася лють. Геть знервований, Вогнесерд приєднався до решти котів, які чекали на Синьозірку.
Провідниця тим часом ділилася язиками з Білоштормом біля входу до свого кубла. І тільки коли вояки почали нетерпляче порпати землю, вона підвелася і рушила до них на протилежний кінець терену.
— Поки нас не буде, Білошторм у таборі за старшого, — оголосила Синьозірка.
— Синьозірко, — обережно звернулася до неї Мишошубка. — А що ти плануєш розповісти на Зборищі про те, як Вітряний Клан перепинив тебе на шляху до Місяцескелі?
Вогнесердові плечі напружились. Мишошубка відверто цікавилась, чи слід Громовому Кланові готуватися до ворожого прийому.
— Я не скажу нічого, — твердо відповіла Синьозірка. — Вітряні коти знають, що вони вчинили неправильно. Не слід наражатися на їхню агресію, заявляючи про це перед іншими Кланами.
Громові вояки відреагували на її відповідь ледь помітними кивками. Вогнесерд, прямуючи вслід за провідницею крізь папоротевий тунель у залитий місячним сяйвом ліс, ніяк не міг зрозуміти: коти вбачають у цьому рішенні провідниці прояв мудрості чи слабкості?