— Не переймайся. Коли ви з нею притретеся, вона вже не так дратуватиме. Громовий Клан допоміг Річковому під час паводку, а ще ж ми без бою віддали їм кошенят Срібнострумки.
— Важко уявити, щоб вона прихильно ставилася до Сіросмуга, — зітхнув Вогнесерд. — Тільки не після того, як Білокіготь упав у прірву.
— Їй треба навчитись пробачати і забувати провини. Сіросмуг дав Річковому Клану двох чудових, здорових кошенят, — махнула хвостом Громова киця. — Леопардошубка щось питала про Тигрокігтя?
— Так.
— Тут усім і кожному аж свербить вивідати, що з ним сталося.
— І чому на його місці тепер кицюня, — гірко додав Вогнесерд.
— Це також, — Мишошубка подивилася йому в очі. — Не сприйми це як щось особисте, Вогнесерде. Ми б достоту так само цікавилися зміною воєводи в будь-якому іншому Клані.
Кицька якийсь час блукала поглядом по цілій галявині, аж нарешті спостерегла:
— Ти помітив, як мало вояків у Тіньовому патрулі?
Вогнесерд кивнув.
— Я хіба кількох Тіньових котів бачив. І то один із них бухикає, ніби потвора на Громошляху.
— Справді? — зацікавлено зауважила Мишошубка.
— Зараз же час линьки, — зауважив Вогнесерд.
— І справді.
Від Великого Каменя залунали голоси. Вогнесерд глянув туди і побачив Річкового провідника Кривозора на верхівці великого кругляка. Його густе хутро поблискувало в місячному світлі. Обабіч нього розмістилися Синьозірка та Вітряний провідник — Високозорий. Трохи віддалік, у тіні дуба, сидів Ночезір.
Вогнесерда вразив вигляд провідника Тіньового Клану. Чорний котяра зараз був навіть більш кощавим, ніж худющі Вітряні коти, що вічно гасали торфовищами за кролями навздогін. Ночезір був не просто худий, а ще й виснажений. Він низенько понурив голову та опустив плечі. На мить Вогнесерд подумав, що провідник захворів. Але потім пригадав, що Ночезір уже був старійшиною, коли очолив Тіньовий Клан. Може, й не дивно, що він виглядає слабким. Провіднику дарували дев’ять життів, проте навіть Зоряний Клан не може повернути час назад.
— Ну давайте, — промурмотіла Мишошубка. Вогнесерд рушив за брунатною кицею наперед і сів поруч із нею, побіч Мрячконіжки.
Кривозір нявкнув із Великого Каменя:
— Синьозірка хоче взяти перше слово.
І він схилив голову перед Громовою провідницею, яка виступила наперед і заговорила гучно і потужно, як завжди:
— Дехто з вас уже чув це від Громового Клану, проте якщо хтось не знає — Хвостолом помер!
Юрбою прокотилося вдоволене мурчання. Вогнесерд помітив, як Ночезір мимоволі посмикує вухами і хвостом. Тіньовий провідник був у захваті від того, що його старий ворог мертвий.
— Як він помер? — здобувся на слово Ночезір.
Синьозірка його наче й не почула.
— А ще у Громового Клану новий воєвода, — продовжувала вона.
— Тож Річковий Клан правду казав, — десь у юрбі котів ошелешено нявкнув Вітряний вояк. — Щось трапилося з Тигрокігтем!
— Він помер? — вимогливо спитав Багнокіготь.
На його словах здійнявся цілий концерт скрушних криків, а Вогнесердові навіть стало прикро від усвідомлення того, наскільки поважали Тигрокігтя інші Клани. Він збентежено дивився на Синьозірку, поки інші Клани засипали її питаннями:
— Він помер від хвороби?
— То був нещасний випадок?
Вогнесерд відчув напругу, яка наростала серед його побратимів. Усі вони, як і Яснолапка, не хотіли виносити з кубла сміття про зраду Тигрокігтя.
Проте владний вигук Синьозірки урвав усі запитання:
— Доля Тигрокігтя є справою Громового Клану і нікого більше не стосується!
Коти невдоволено забурчали, бо ж їхню цікавість нітрохи не задовольнили. Вогнесерд гадав, чи не слід Синьозірці застерегти інші Клани від Тигрокігтя. Адже лісом блукав небезпечний зрадник, необтяжений вояцьким правильником.
Проте коли Синьозірка знову заговорила, Тигрокігтя вона не згадувала. Натомість оголосила:
— Наш новий воєвода — Вогнесерд.
Десятки голів повернулись до Вогнесерда, і йому аж стало гаряче під їхніми допитливими поглядами. У вухах стугоніла тиша. Він порпав лапами землю й безгучно благав провідників вести собі Зборище далі…
Розділ 8
Тривожний нявкіт і тупотіння лап серед галявини збудили Вогнесерда. Він закліпав очима, звикаючи до яскравого світла, яке лилося крізь гілля, що нависало над вояцьким кублом.
Зі стіни листя виринула золотава голівка. То була Піскошторма, її блідо-зелені очі захоплено поблискували.
— Ми спіймали Тіньових вояків! — нечутно нявкнула вона.
Вогнесерд зірвався на лапи.