Вона хотіла вже обнюхати лапу другого кота, коли це крізь юрбу проштовхалася Жовтоікла.
— Ні, Попелюшко! — гарикнула вона. — Ану геть від них!
Новачка крутнулась на місці.
— Чого? Ці коти хворі, ми мусимо їм помогти! — вона повернула голову, благально позираючи то на Вогнесерда, то на Синьозірку.
Здавалося, кожен кіт повернувся до провідниці, проте вона просто вражено дивилась на полонених. Вогнесерд бачив, як Синьозірка бореться зі збентеженням і страхом, погляд її був геть розгублений. Він збагнув, що йому потрібно відволікти увагу котів, поки стривожена провідниця збирається з думками.
— Чому ми? Чому ви прийшли на нашу землю? — знову запитав він у двох в’язнів.
Цього разу озвався інший Тіньовий вояк, Білогорлик. У цього чорного кота лапки і груди колись були білі, проте зараз закалялись пилюкою.
— Ви ж допомагали Тіньовому Клану раніше, коли ми вигнали Хвостолома, — тихенько пояснив він.
«А ще Громовий Клан пригрів у себе Тіньового провідника, — неспокійно подумав Вогнесерд. — Чи Білогорлик це вже забув?» А тоді збагнув, що Хвостолом силою робив кошенят новаками і посилав їх на тренування, коли вони тільки відмовлялися від молока. Вигнання жорстокого провідника, мабуть, було для них таким полегшенням, що подальші події стали здаватися вже незначущими. Зараз Хвостолом мертвий, а Громові вояки для Тіньового Клану загрози не становили, якщо не рахувати звичайної кланової ворожнечі.
Білогорлик продовжував:
— Ми сподівалися, ви зможете допомогти нам іще й цього разу. Ночезір тяжко хворий. У таборі панує сум’яття, бо ж похворіло чимало котів. Нам не вистачає ні здобичі, ані лікарських трав.
— А що робить Носошморг? Він ваш медикіт. Дбати про вас — то його головний біль! — відрізала Жовтоікла, перш ніж воєвода устиг що-небудь сказати.
Вогнесерда її тон просто-таки осадив. Жовтоікла колись належала до Тіньового Клану. Хоч зараз вона була цілком віддана Громовому Кланові, все ж така відсутність співчуття до своїх колишніх побратимів його неабияк здивувала.
— Ночезір на Зборищі виглядав наче нормально, — прогарчав Темносмуг.
— Так, справді, — погодилась Синьозірка, підозріливо примружуючи очі.
Проте Вогнесерд уже пригадав, яким слабким виглядав Тіньовий провідник, тож і не здивувався, коли Дрібнохмар нявкнув:
— Йому погіршало, коли ми повернулися до табору. Носошморг просидів біля нього цілу ніч. Ні на крок не відходив від Ночезора. Дозволив кошеняті померти просто біля материнського живота і не дав ані макового зернятка, щоби полегшити його мандрівку до Зоряного Клану! Ми боїмося, що він і нам дозволить померти. Будь ласка, допоможіть!
Благання Дрібнохмара для Вогнесерда виглядали вельми і вельми правдоподібно. Він із надією глянув на Синьозірку, проте в її блакитних очах досі відбивався шал.
— Вони мусять піти, — тихо і наполегливо прогарчала Синьозірка.
— Чому? — гостро заперечив Вогнесерд. — Вони нам не загроза, не в такому стані!
— Вони розносять хворобу, яку я вже бачила в Тіньовому Клані, — Жовтоікла заходилась кружляти навколо Тіньових котів, вивчаючи їх і водночас тримаючи дистанцію. — Востаннє вона вбила чимало котів.
— Це ж не зелений кашлюк, ні? — запитав Вогнесерд. Деякі з Громових котів почали поволі задкувати, коли Вогнесерд згадав хворобу, яка під час гололисту лютувала на їхньому власному терені.
— Ні. Вона не має назви, — промурмотіла Жовтоікла, не зводячи очей із полонених. — Її розносять щури, що живуть серед відпадків Двоногів на дальній межі Тіньових угідь. — Медикицька зиркнула на Дрібнохмара. — І старійшини, звісно, знали, що пацюки Двоногів розносять заразу і не годяться на здобич?
— Той новак відніс щура назад, — пояснив Дрібнохмар. — Надто молодий ще був, аби знати.
Вогнесерд слухав, як цей кіт намагається говорити, незважаючи на утруднене дихання.
— Що ж нам робити? — запитав воєвода Синьозірку.
Жовтоікла відповіла, випередивши провідницю:
— Синьозірко, ще не так давно зелений кашлюк нищив наш Клан, — нагадала вона. — Ти тоді втратила життя.
Тут медикицька примружила очі. Вогнесерд здогадувався, про що вона думає. Крім нього тільки Жовтоікла знала, що Синьозірка живе своє останнє життя. Якщо хвороба перекинеться на Громовий Клан, він може залишитися без провідниці. Від цієї думки у Вогнесерда кров похолонула в жилах.
Синьозірка кивнула.
— Твоя правда, Жовтоікло, — тихенько нявкнула вона. — Ці коти мусять піти. Вогнесерде, відішли їх.
Голос провідниці був геть невиразний і безбарвний, а ледь договоривши, вона повернулась до свого кубла.