Вогнесерд відчував жаль до хворих котів, але рішення Синьозірки здавалося цілком правильним, тож він неохоче нявкнув:
— Ми з Піскоштормою супроводимо Тіньових вояків до їхнього кордону.
Серед котів прошелестів схвальний нявкіт. Дрібнохмар поглянув на Вогнесерда, і в його очах читалося благання. Воєвода змусив себе відвернутися.
— Повертайтесь до своїх гнізд, — сказав він своїм побратимам.
Громові коти безшумно розійшлися підліском, що оточував терен. На галявині залишилися тільки Попелюшка із Вогнесердом та Піскоштормою. Білогорлик закашлявся, всім тілом здригаючись від болісних спазмів.
— Благаю, дозволь їм допомогти, — нявкнула Попелюшка.
Вогнесерд лише безпорадно похитав головою, коли з тунелю гукнула Жовтоікла:
— Попелюшко! Ходи сюди. Треба змити хворобу з твоєї мордочки.
Попелюшка глянула на Вогнесерда.
— Ану зараз же! — гаркнула Жовтоікла. — Якщо не хочеш, аби я додала до трав кропиви!
Молода кицька позадкувала до кубла, востаннє скрушно глянувши на Вогнесерда. Проте він уже нічого не міг удіяти. Синьозірка наказала, і цей наказ підтримав увесь Клан.
Вогнесерд глянув на Піскошторму і з величезним полегшенням побачив співчуття в її очах. Вона розуміла, що воєвода розривався між жалощами до хворих котів та прагненням уберегти свій Клан від хвороби.
— Ходімо, — м’яко нявкнула Піскошторма. — Що раніше вони повернуться до свого табору, то краще.
— Добре, — відповів Вогнесерд. Він глянув на Дрібнохмара, намагаючись не зважати на відчай, яким так і яріли очі маленького котика. — На Громошляху завжди більше потвор під час зеленлисту. Ми допоможемо вам перейти.
— Не треба, — прошепотів Дрібнохмар. — Ми самі перейдемо.
— Ми все одно відведемо вас, — сказав йому Вогнесерд. — Ходімо.
Тіньові вояки поспиналися на лапи і нетвердою ходою рушили до виходу з табору. Громові коти йшли за ними, проте не озивалися ні словом. Вогнесерд лише важко зітхав, дивлячись, як хворі котики допомагають один одному підніматися на крутосхил.
Коли вони вже заглибились у ліс, стежку просто перед ними перебігла миша. Тіньові вояки негайно нашорошили вушка, проте вони були надто слабкі для гонитви. Не замислюючись навіть, Вогнесерд кинувся наперед і рушив за мишачим слідом крізь підлісок. Він приніс здобич і кинув її до лап Дрібнохмара. Тіньові вояки, навіть не подякувавши, відразу присіли і заходилися теребити свіжину.
Вогнесерд побачив, що Піскошторма із сумнівом поставилась до його вчинку.
— Вони ж не можуть передати нам хворобу, якщо просто поїдять, — зауважив він. — А їм потрібні будуть сили на повернення до табору.
— У них, здається, такий собі апетит, — прокоментувала Піскошторма, коли Дрібнохмар та Білогорлик зненацька підвелись і попрямували у підлісок, зоставивши на землі напівз’їдену мишу. За мить Вогнесерд почув, як вони блюють.
— Яке марнотратство, — промурмотіла Піскошторма, засипаючи землею рештки миші.
— Та вже ж, — розчаровано відповів Вогнесерд. Він почекав на повернення котів, а тоді всі знову рушили до кордону в тому ж порядку, що й раніше.
Вогнесерд відчув кислі випари Громошляху за кілька митей до того, як гурчання потвор досягло його вух. Піскошторма нявкнула до Тіньових котів:
— Я знаю, ви не хочете нашої допомоги, але ми повинні пересвідчитись, що ви перейшли Громошлях.
Вогнесерд кивнув, погоджуючись. Проте він радше переймався їхньою безпекою, ніж підозрював, що коти можуть не вийти із Громових угідь.
— Ми перейдемо самі, — наполіг Дрібнохмар. — Тільки залиште нас тут.
Вогнесерд пильно подивився на хворого кота, раптом подумавши, що, можливо, не варто бути таким довірливим. Проте йому все ще нелегко було повірити, що ці вояки можуть хоч якось загрожувати його Кланові.
— Добре, — вирішив Громовий воєвода.
Піскошторма запитально глянула на нього, проте Вогнесерд ледь помітно махнув хвостом, щоб тільки вона це помітила. Світло-руда киця, заспокоївшись, сіла. Дрібнохмар і Білогорлик попрощалися і зникли серед папоротей.
— Ми зараз будемо… — почала Піскошторма.
— Стежити за ними? — Вогнесерд здогадався, що вона хоче сказати. — Гадаю, нам варто.
Вони трохи вичекали, поки голоси Тіньових котів не притихли в глибині кущів, а тоді й собі почали пробиратися лісом.
— Але ж вони йдуть не до Громошляху, — прошепотіла Піскошторма, йдучи слідом, що вів у бік Чотиридерева.
— Мабуть, вони повертаються тим же шляхом, що і прийшли, — припустив Вогнесерд, торкаючись носом ожинового стебла. Від свіжого смороду хворих котів він аж скривився. — Ходімо. Наздоженемо їх.