— Сподіваюся, ви туди не пішли, — гаркнула Синьозірка.
Вогнесерд завагався. Він сподівався, що провідниця буде в захваті від їхнього відкриття, натомість її тон був різкий і сварливий.
— Н-ні, не пішли, — пробелькотів він.
— Ви надто ризикували, заходячи на їхні землі. Ми не хочемо виступати проти Тіньового Клану.
— Якщо Тіньовий Клан і справді такий слабкий, як розповідають їхні вояки, не думаю, що їм буде до нас діло, — зауважив Вогнесерд.
— Ті двоє котів пішли? — Синьозірка дивилася повз нього, явно заклопотана своїми власними думками.
— Так, пішли через тунель. Завдяки цьому ми його і знайшли, — пояснив воєвода.
Провідниця кивнула.
— Ясно.
Вогнесерд намагався вгледіти в очах сірої киці бодай найменшу іскринку співчуття. Невже її взагалі не бентежила пошесть у Тіньовому Клані?
— Ми правильно зробили, відіславши їх? — не втримався він, щоб не запитати.
— Звісно! — чмихнула Синьозірка. — Ми ж не хочемо нової пошесті в таборі.
— Не хочемо, — важко погодився Вогнесерд.
Коли він повернувся до виходу, провідниця додала:
— Поки що нікому не кажи про тунель.
— Добре, — пообіцяв Вогнесерд, уже вислизаючи з її кубла.
От цікаво, чому Синьозірка вирішила зробити з тунелю таємницю. Зрештою, вони знайшли слабину Тіньового Клану, здатну зіграти їм на лапу. Наразі, звісно, немає потреби нападати, проте хіба ж краще знання лісу може зашкодити Громовим котам? Вогнесерд зітхнув, і тут на нього налетіла Піскошторма.
— Що вона сказала? Зраділа, що ми знайшли тунель? — одразу кинулась розпитувати войовниця.
Кіт похитав головою.
— Сказала тримати це в таємниці.
— Чому? — здивовано нявкнула Піскошторма.
Вогнесерд знизав плечима і пішов до свого кубла. Світло-руда киця подріботіла за ним.
— Усе добре? — запитала вона. — Синьозірка ще щось сказала? Що з нею?
Воєвода збагнув, що надто вже виставляв напоказ свою бентегу стосовно провідниці Громового Клану. Він схилив голову і швиденько пригладив шерсть на грудях, тоді глянув на Піскошторму і з удаваною веселістю нявкнув:
— Мушу йти. Я обіцяв, що по обіді поведу Хмаролапа на полювання.
— Мені піти з тобою? — руда войовниця виглядала стурбованою, проте негайно додала: — Буде весело. Ми вже он скільки разом не полювали.
Піскошторма кивнула в бік новацького кубла, біля якого на осонні дрімав собі Хмаролап. Його повне пухнасте пузце здіймалося й опадало в такт диханню.
— Йому точно потрібно розтрястися, — провадила киця. — Він уже схожий на Верболозу. Не думаю, що раніше бачила такого товстого кота.
У голосі Піскошторми не було докору, а все ж Вогнесердові стало гаряче під хутром. Хмаролап і справді був товстий, як на такого молоденького котика, куди товстіший за решту новаків, хоч вони всі насолоджувалися щедрою здобиччю зеленлисту.
— Напевне, я сам візьму Хмаролапа на тренування, — неохоче нявкнув він. — Бо останнім часом я його щось наче занедбав. Давай підемо іншим разом?
— Ти мені просто скажи, та й підемо. Зловлю нам іще одного кролика. Якщо ти, звісно, досі не навчився їх ловити! — підначила Піскошторма, полоскотавши його щоку кінчиком свого хвоста, перш ніж піти.
Вогнесерд помітив іскорку розчарування в її блідо-зелених очах. Піскошторма сумувала за тими часами, коли вони полювали разом у засипаному снігом лісі, де повітря наче аж хрумтіло від морозу. Тоді руда кицька неабияк здивувала його своєю спритністю та вмілістю.
Спостерігаючи, як вона йде геть, Вогнесерд відчув якесь дивне, радісне поколювання в лапах. Він похитав головою й рушив до Хмаролапа. Прокинувшись, заспаний новак вигнув спину дугою та потягнувся, аж його короткі лапки затремтіли від напруги.
— Ти сьогодні виходив із табору? — запитав Вогнесерд.
— Ні, — відповів Хмаролап.
— Ну, то ми йдемо полювати, — відрубав воєвода. Його трохи роздратувало те, що новак може просто так собі лежати і насолоджуватися сонечком.
— Та й ти, певно, голодний.
— Та ні, — відповів білий котик.
Вогнесерд розгубився. Хмаролап крав свіжину? Новакам не можна було їсти, поки вони не принесуть здобич для старійшин або не підуть на полювання з виховниками. Він негайно прогнав цю думку. Новак не міг би такого зробити, щоб ніхто з Клану його не помітив.
— Ну, раз ти не голодний, то зараз підемо в лощовину на тренування, повчу тебе битися, — нявкнув воєвода. — Пополюємо пізніше.
Не давши молодому котику змоги заперечити, Вогнесерд кинувся з табору. Він чув, як позаду нього тупотить Хмаролап, але навіть не подумав озирнутися чи спинитися, поки не забіг у лощовину, де і сам тренувався ще новаком. Повітря тут було таким спокійним, навіть у затінку, що спека заважала дихати.