— Вогнесерде! — пролунав тихий голос позаду нього. Принцеса!
Він застиг, серце впало в п’яти. Сестра вже побачила його, тож не можна було просто піти. Кіт розвернувся, і Принцеса зістрибнула до нього з паркану. Її рябе хутро м’яко колихнулося, коли киця приземлилася поруч.
— Я так довго тебе не бачила! — нявкнула вона. Її голос був стривожений. — Навіть Хмаролап уже довго не заходив. У вас усе гаразд?
— Усе… усе чудово, — затнувся Вогнесерд. Він відчув, як його голос дрижав, а плечі напружилися від спроби звучати переконливо.
Принцеса вдячно моргнула, повіривши його словам, і привітально торкнулася носом Вогнесерда. Він лизнув її, вдихаючи знайомий запах, який нагадав про дитинство.
— Це добре, — замуркотіла киця. — Я вже почала хвилюватися. Чому Хмаролап не приходить до мене? Я весь час чую запах сина поблизу, але вже багато днів його не бачила.
Вогнесерд не знав, що відповісти, і відчув полегшення, коли Принцеса продовжила свій монолог.
— Я так гадаю, ти багато займаєш його тренуваннями? — пронявчала вона. — Востаннє він розповідав, ніби ти дуже вражений його успіхами. Хмаролап сказав, що набагато перевершує інших новаків! — Принцеса виглядала задоволеною, і її очі сяяли від гордощів.
«Вона так само, як і я, хоче, аби Хмаролап став добрим вояком», — подумав Вогнесерд. Він винувато пробурмотів:
— Твій син подає великі надії, Принцесо.
— Він же мій первісток, — муркнула Принцеса. — Я знала, що Хмаролап буде особливим. Я досі за ним сумую, хоч і розумію, наскільки добре йому там.
— Я впевнений, що всі твої кошенята по-своєму особливі.
Вогнесерд дуже сильно хотів розповісти сестрі правду, та не мав досить відваги зізнатися, що її жертва була марною. Натомість він нявкнув:
— Я мушу йти.
— Так скоро? — вигукнула Принцеса. — Що ж, прийди до мене ще невдовзі. І приведи із собою Хмаролапа!
Кіт кивнув. Він ще не хотів повертатися до табору, та ця розмова була надто важкою, ніби доводилося долати величезну прірву між лісовим і домашнім життям.
Вогнесерд прямував довгою дорогою до табору, звична зелень лісу заспокоювала його. Коли Громовий воєвода вийшов на вершину яру з-за дерев, то раптом усвідомив, наскільки він усе-таки сумує за Сіросмугом. Тепер йому взагалі ні з ким було поділитися.
— Привіт! — голос Піскошторми злякав його. Руда киця піднімалася яром і, мабуть, відчула його запах. — Як минуло тренування? А де Хмаролап?
Вогнесерд глянув на неї. Зелені очі войовниці засяяли, і він раптом зрозумів, що може їй звіритись. Кіт стурбовано роззирнувся і запитав:
— Ти тут сама?
Піскошторма зацікавлено глянула на нього.
— Так. Я думала трохи пополювати перед вечерею.
Вогнесерд підступив до краю схилу і подивився вниз на вершечки дерев, які прикривали табір. Піскошторма стала біля нього. Киця нічого не говорила, лише співчутливо притулилася до нього боком. Вогнесерд знав, що може зараз навіть піти геть, і вона нічого не спитає.
— Піскоштормо, — нерішуче почав він.
— Що?
— Як гадаєш, я неправильно вчинив, коли привів Хмаролапа у Клан?
Піскошторма помовчала кілька секунд, а коли почала говорити, її слова були обережними і чесними водночас:
— Коли я побачила сьогодні, як твій учень спав біля свого кубла, то подумала, що він радше схожий на кицюню, ніж на вояка. Але тоді я згадала, як Хмаролап зловив свою першу здобич. Він був лише кошеням, але вийшов у таку хурделицю й спіймав мишку. Цей білий котик виглядав таким сміливим, таким гордим за свій вчинок. Тоді він виглядав як справжній кіт Клану.
— То я зробив правильно? — з надією нявкнув Вогнесерд.
Після ще однієї важкої паузи Піскошторма відповіла:
— Думаю, лише час покаже.
Вогнесерд мовчав. Це не була та відповідь, на яку він сподівався, але його подруга мала рацію.
— Із ним щось трапилося? — запитала Піскошторма і занепокоєно примружила очі.
— Я бачив, як він сьогодні заходив у гніздо Двоногів, — одним духом випалив Вогнесерд. — Думаю, він дозволяє їм себе підгодовувати вже давно.
Піскошторма зморщилася.
— Він знає, що ти його бачив?
— Ні.
— Тобі варто йому сказати, — порадила подруга. — Хмаролапові треба визначитися, ким він хоче бути.
— Але що як він вирішить повернутися до життя кицюні? — запротестував Вогнесерд. Йому хотілося, щоб Хмаролап залишився у Клані. Не лише заради Вогнесерда, аби показати іншим котам, що кицюні можуть стати вояками, але й заради нього самого. Хмаролап міг стільки всього дати Громовим котам, а в обмін отримав би їхню відданість. Виховник відчув, як закалатало серце на думці, що його учень може відкинути це все.