Вогнесерд не міг не поспівчувати стривоженій королеві.
— Тут вони будуть у безпеці, — пообіцяв він.
Проте від погляду Ожинка кіт ще довго відчував неприємне поколювання в лапах, навіть коли Злотоквітка пішла геть.
Позаду нього з ясел виліз Білошторм.
— Ряболиця каже, що її кошенята вже готові тренуватися, — сказав він Вогнесердові.
— А Синьозірка знає?
Білий вояк похитав головою.
— Ряболиця хотіла сказати їй особисто, але провідниця вже кілька днів не заходила до ясел.
Вогнесерд спохмурнів. Синьозірка зазвичай цікавилась найдрібнішими аспектами життя Клану, особливо справами ясел. Усі знали, наскільки Громовому Кланові важливо мати гарних, здорових кошенят.
— Але воно, мабуть, і не дивно, — продовжив Білошторм. — Вона й досі оклигує від ран після тієї битви з волоцюгами.
— То я піду розповім? — запропонував Вогнесерд.
— Так. Гарні новини їй не завадять, — зауважив Білошторм.
Тут Вогнесерд збагнув, що білий вояк нітрохи не менше за нього переймається здоров’ям провідниці.
— Аж ніяк не завадять, — погодився він. — Скільки ж повень минуло, відколи у Громового Клану востаннє було так багато новаків.
— До речі, про новаків, — нявкнув Білошторм, і його очі раптово спалахнули. — Де це Хмаролап? Я думав, він полює для старійшин.
Вогнесерд винувато відвів погляд.
— Ем… так, полює. Не знаю, де це він так довго.
Білошторм підняв свою масивну лапу і замислено її лизнув.
— У лісі нині вже не так безпечно, як було колись, — промурмотів він, наче міг читати стривожені думки Вогнесерда. — Не забувай, що Вітряний та Тіньовий Клани досі лихі на нас за те, що ми тоді надали прихисток Хвостоломові. Вони не знають іще, що він помер, і можуть знову напасти.
Хвостолом колись був провідником Тіньового Клану. Він мало не знищив усі інші Клани лісу, одержимий прагненням загарбати якомога більше земель. Громовий Клан допоміг вигнати Хвостолома геть, однак згодом надав йому притулок — тоді вже сліпому та безпорадному. Це милосердне рішення не надто сподобалось його колишнім ворогам.
Вогнесерд знав, що Білошторм лише застерігає його, до того ж так делікатно, як лише може — вояк і словом не обмовився про Тигрокігтя, який і досі може бути десь поблизу. Але відчуваючи провину через те, що дозволив Хмаролапові рушити на полювання самому, воєвода все одно спробував виправдати себе.
— Ти ж дозволив Яснолапці полювати самій, — огризнувся він.
— Так. Я сказав їй не заходити за кручу і повернутися до сонцепіку, — Білошторм говорив спокійно, проте перестав вилизувати лапу і стурбовано глянув на Вогнесерда. — Сподіваюся, Хмаролапа не занесло кудись далеко від табору.
Рудий кіт відвів погляд.
— Піду-но скажу Синьозірці, що кошенята вже готові до тренувань.
— Добра думка, — відповів Білошторм. — Я поведу Яснолапку на тренування. Полює вона добре, але бойові вмілості їй варто би покращити.
Подумки лаючи Хмаролапа, Вогнесерд побрів до Високого Каменя. Всівшись уже під кублом Синьозірки, він похапцем помив вушка і відігнав думки про малого, перш ніж гукнути провідницю. Зсередини кубла пролунало лагідно: «Заходь», і Вогнесерд поволі увійшов.
У невеличкій печері, вимитій прадавнім струмком у підніжжі Високого Каменя, було прохолодно. Від сонця, що пробивалося крізь лишайник, стіни печери наче світилися теплом. Синьозірка сиділа у своєму гнізді, ніби качка на яйцях. Її довге хутро скуйовдилося і забруднилося. «Можливо, її рани досі надто болючі, щоб їх ретельно вимити», — подумав Вогнесерд. І тут же сам перед собою стушувався, на мить подумавши про інший варіант — його провідниця не хотіла більше дбати про себе.
Проте стурбованість, яку він бачив у очах Білошторма, передалась і йому. Вогнесерд не міг не помітити, як схудла Синьозірка. Він пригадав напівз’їдену пташку, яку провідниця залишила вчора. А після вечері вона просто повернулася до кубла і навіть не поділилася язиками з іншими вояками, як то було заведено.
Синьозірка глянула на Вогнесерда, коли той увійшов, і він з радістю помітив у її очах бліду іскорку цікавості.
— Вогнесерде, — вона зітхнула і підвела голову.
Провідниця сиділа, піднявши голову з тою гідністю, за яку вона сподобалась Вогнесердові, ще коли вони вперше зустрілися в лісі біля дому його Двоногів. Саме Синьозірка запросила рудого котика до Клану, і завдяки її вірі в нього між ними усталився особливий зв’язок.
— Синьозірко, — почав він, шанобливо схиливши голову. — Білошторм нині був у яслах.
Ряболиця каже, що її кошенята вже готові до новацтва.