— Я б хотіла, щоб ти був моїм сином, але я не змогла б народити такого кота, як ти. Зоряний Клан послав мені Хвостолома, і то був мій урок.
— І що ж ти мала вивчити? — заперечив Вогнесерд. — Ти ж чи не мудріша за Синьозірку.
— Я вбила рідного сина.
— Він на це заслуговує!
— Але я була його мамою, — прошепотіла Жовтоікла. — І хай Зоряний Клан судить мене, як йому завгодно. Я готова.
Не здобувшись на відповідь, Вогнесерд схилив голову і заходився вилизувати хутро Жовтоіклої, наче його любові до цієї старої кішки мало вистачити, щоб іще на трохи затримати її в цьому лісі.
— Вогнесерде, — промурмотіла кішка.
Воєвода зупинився.
— Так?
— Дякую, що привів мене у Громовий Клан. Скажи Синьозірці, я завжди буду вдячна за те, що вона дала мені новий дім. Це гарне місце, щоб померти. Шкода тільки, що я не побачу, як ти стаєш тим, ким тобі судилося стати за присудом Зореклану, — голос старої медикиці різко ослаб, її боки здійнялися у спробі набрати більше повітря у продимлені легені.
— Жовтоікло, — заблагав Вогнесерд. — Не вмирай!
Зболене дихання кішки шарпало йому серце, бо він розумів, що нічого не зможе вдіяти.
— Не бійся Зоряного Клану. Вони зрозуміють тебе і те, що ти зробила із Хвостоломом, — у відчаї обіцяв Вогнесерд. — Наші пращури-вояки вшанують тебе за відданість побратимам і за твою безмежну хоробрість, бо ж стільки котів уже завдячують тобі життям. Попелюшка померла б після того нещасного випадку, якби ти про неї не подбала. А коли був зелений кашлюк, ти ж день і ніч боролася…
Громовий воєвода не міг спинитися і стримати слова, які самі вилітали з його рота, навіть коли зрозумів, що дихання медикиці обірвалося вічною тишею. Жовтоікла померла.
Розділ 28
Вогнесерд лагідно закрив очі Жовтоіклої та опустив голову на її плече, відчуваючи, як із тіла виходить тепло.
Він не знав, скільки часу отак пролежав, слухаючи, як його серце самотньо б’ється у порожній печері. На мить коту здалося, що він відчуває запах Плямолистки, занесений до кубла прохолодним вітерцем. Вона прийшла провести Жовтоіклу до Зореклану? Вогнесерд пустив у себе цю заспокійливу думку і відчув, що провалюється у сон.
— З нами вона буде в безпеці, — почувся лагідний нявкіт Плямолистки. Вогнесерд різко підняв голову і роззирнувся.
— Вогнесерде? — озвався від входу Сіросмуг. Воєвода змусив себе сісти.
— Я поховав Куцохвоста, — нявкнув сірий вояк.
— Жовтоікла померла, — сказав Вогнесерд. Його безбарвний голос відлунив він кам’яних стін. — Вона була жива, коли я її знайшов, але померла.
— Вона щось казала?
Вогнесерд заплющив очі. Він нізащо не відкрив би трагічну таємницю Жовтоіклої жодному коту, навіть своєму старому другові.
— Лише… що вдячна Синьозірці за те, що та дозволила їй жити у Громовому Клані.
Сіросмуг зайшов до печери і заходився вилизувати щоку медикиці.
— Коли я йшов, то аж ніяк не думав, що ніколи більше з нею не заговорю, — скорботно промурмотів він. — Поховаємо Жовтоіклу?
— Ні, — твердо нявкнув Вогнесерд, відчуваючи раптом незбагненну ясність. У голові відлунили слова Плямолистки: «З нами вона буде в безпеці». — Жовтоікла була не тільки медикішкою, а ще й войовницею. Я чатуватиму біля неї, а на світанку ми її поховаємо.
— Але ж нам треба повернутися до Річкового табору і розповісти, що сталося, — нагадав йому Сіросмуг.
— Тоді я прийду вже увечері — чувати, — відповів Вогнесерд.
Назад крізь спустошений ліс двоє друзів ішли мовчки. Поки вони дісталися до Річкового табору, сіре пообіднє світло вже почало пригасати. Коти групками лежали по краях галявини, ділячись язиками після вечері. Громові побратими збились у відокремлену купку. Щойно Вогнесерд і Сіросмуг з’явилися на терені, Попелюшка підвелась і пошкандибала до них.
Синьозірка встала зі свого місця коло Білошторма. Вона промчала повз Попелюшку і першою добігла до прибулих вояків. В очах провідниці сяяла надія.
— Ви знайшли Жовтоіклу і Куцохвоста?
Вогнесерд побачив, як Попелюшка аж сахнулася, прищуливши вуха, прагнучи цих новин так само відчайдушно, як і Синьозірка.
— Обоє мертві, — сказав він їм.
І ось новий біль прохромив серце воєводи, коли він побачив, як похитнулась Попелюшка. Маленька киця невпевнено позадкувала, очі їй наче заволокло туманом. Він хотів підійти, але перед ним стояла Синьозірка. В очах Громової провідниці не було болю. Її погляд був твердий і холодний, аж Вогнесерд відчув, як спиною пробіг мороз.