— Плямолистка казала, що вогонь порятує Клан! — прошипіла вона. — Але він нас знищив.
— Ні, — почав було Вогнесерд, проте не зміг підібрати слів, щоби втішити провідницю.
Він перевів погляд на Попелюшку, яка позадкувала до решти котів. До неї поквапилась Піскошторма і притиснулась до новачки, підтримуючи її тільце. Вогнесерд знову подивився на Синьозірку, аж похолонувши від незворушного виразу її обличчя.
— Сьогодні Громовий Клан повернеться додому, — крижаним тоном оголосила вона.
— Але ж ліс порожній. Табір зруйновано! — заперечив Сіросмуг.
— Байдуже. Тут ми чужинці. Маємо повернутись на наші рідні землі, — кинула Синьозірка.
— Тоді я вас проведу, — запропонував сірий вояк.
Вогнесерд глянув на свого друга і раптом збагнув значення цієї туги в його очах. Сіросмуг хотів повернутись додому. Це усвідомлення здійнялося в мозку Вогнесерда метеором, який зненацька освітлює нічне небо. Воєвода очікувально глянув на провідницю. Вона, звісно, теж відчула Сіросмугове бажання повернутись до Клану?
— І чому б нам був потрібен супровід? — примружившись, запитала Синьозірка.
— Я міг би допомогти вам відбудувати табір, — непевно запропонував Сіросмуг. — Може, на трохи зостатися, — він зіщулився, коли Синьозірка люто зиркнула на нього.
— Ти хочеш сказати, що намірився повернутись до Громового Клану? — кинула вона. — Ну, не вийде!
Вогнесерд лише мовчки витріщився на провідницю.
— Ти вирішив бути відданим своїм кошенятам, а не Клану, — огризнулась Синьозірка. — От і живи тепер зі своїм вибором.
Сіросмуг здригнувся. Вогнесерд недовірливо глянув на стару провідницю, а та повернулась і оголосила перед цілим Кланом:
— Готуйтесь вирушати. Ми повертаємось додому!
Громові коти негайно підвелися, проте Вогнесерд відчував лише розчарування і злість, спостерігаючи, як Синьозірка збирає навколо себе Клан.
Погляд провідниці був сфокусований на точці далеко за іншими котами, десь на самому краю галявини. Там стояли Мрячконіжка і Каменешуб, спостерігаючи за Громовим Кланом. Вогнесерд бачив горе в очах Синьозірки, яка дивилась на своїх дорослих кошенят. Стара кішка знала, як воно — розриватися між ріднею й Кланом. Одного разу провідниця обрала відданість Клану, а не кошенятам, і цей вибір заподіяв їй такого болю, якого вона навіть ворогу не могла побажати.
Наче прозрівши, Вогнесерд, здається, збагнув її реакцію на прохання Сіросмуга. Вона злилась не на сірого вояка, а на себе саму. Синьозірка й досі шкодувала, що покинула своїх дітей. І вона, принаймні якась частина її, намагалася впевнитись, що Сіросмуг не повторить тієї ж помилки.
Громові коти знервовано кружляли в сутінках, що все густішали над ними, але провідниця ще рушила до Кривозора.
Вогнесерд повернувся і лизнув плече Сіросмуга.
— У Синьозірки є свої причини казати все це, — промурмотів він. — Зараз вона дуже страждає, але отямиться. Можливо, тоді ти зможеш повернутись додому.
Сіросмуг підвів очі та з надією глянув на друга.
— Гадаєш?
— Так, — відповів Вогнесерд, молячись Зореклану, щоб це виявилось правдою.
Тоді воєвода кинувся за Синьозіркою й наздогнав її саме вчасно, щоб почути, як Громова провідниця офіційно дякує Кривозору за щедрість Річкового Клану. Позаду них стояла Леопардошубка, холодно зорячи на Громових котів.
— Громовий Клан у боргу перед вами, — нявкнула Синьозірка, схиливши голову.
Вогнесерд побачив, як Леопардошубка на цих словах примружилась, блиснувши своїми смарагдовими очима. У лапах закололо від недоброго передчуття. «Якої винагороди вимагатиме Річковий Клан за свою добрість?» — подумав він. Вогнесерд знав Річкову воєводу достатньо добре, щоб розуміти: вона захоче чогось натомість.
Він не відставав від Синьозірки, коли та вийшла наперед Клану і повела своїх котів із Річкового табору. Вогнесерд озирнувся і побачив Сіросмуга, що самотньо стояв у тінях. Очі сірого вояка повнились скорботою, коли він спостерігав, як його колишні побратими ідуть геть.
Вогнесерд зітхнув, побачивши, що Дрібновух знову завагався на березі ріки. Так, вона розлилась після дощу, але ж Темносмуг та Білошторм уже перейшли і зараз чекали на мілині біля протилежного берега. Порохошуб плив поруч із Папоротелапкою, підтримуючи її, бо мала новачка відчайдушно борсалася, намагаючись утримати свою маленьку сіру голівку над водою. Піскошторма перепливала річку з Попелюшкою. Руда войовниця ні на крок не відходила від учениці медикиці, ще відколи Вогнесерд повернувся з новинами про Жовтоіклу.