— Покваптесь! — наказала Синьозірка, нетерпляче вищирившись до Дрібновуха.
Сірий кіт здивовано озирнувся на її різкий тон, а тоді миттю кинувся у воду. Вогнесерд напружив м’язи, готовий прийти на порятунок, але в цьому не було потреби. Обабіч старійшини, що ошаліло тріпався у воді, виринули Довгохвіст і Мишошубка, підтримуючи його своїми сильними плечима.
Синьозірка пірнула в річку і легко попливла на протилежний берег, з її тіла негайно зникла вся крихкість, слабкість. Пожежа знову зробила з неї сильну кішку, якою вона колись була. Вогнесерд кинувся у воду за провідницею. Хмари над деревами вже стали майже прозорими, і воєвода, ступивши на берег, відчув прохолоду посвіжілого вітру. Він підійшов до Попелюшки, схилився і лизнув її голову. Піскошторма глянула на нього повними скорботи очима, а тим часом решта Клану невпевнено тупцювала на березі, із мовчазним жахом споглядаючи ліс. Навіть у блідому світлі місяця можна було побачити масштаби спустошення: дерева стояли геть оголені, густі запахи листя і папороті перемінились на гіркий сморід паленого дерева і спеченої землі.
Синьозірка ж наче нічого цього не помічала. Вона просто пройшла повз котів та рушила на схил, який вів до Сонячних Скель і далі додому. Клану не залишалося нічого, крім як іти за своєю провідницею.
— Ніби ми й не вдома, — прошепотіла Піскошторма. Вогнесерд лише кивнув у відповідь.
— Хмаролапе, — воєвода наздогнав свого новака. — Дякую, що залишився у Річковому таборі, як я просив.
— Без проблем, — знизав плечима той.
— Як там старійшини?
— Ну, їм треба трохи часу, щоб змиритися зі смертю Куцохвоста і Плямошкура, — голос малого затремтів. — Але я вмовив їх трохи поїсти, поки тебе не було. Треба підтримувати сили, як би вони не горювали.
— Чудово. Ти все правильно зробив, — сказав йому Вогнесерд, гордий за таке мудре рішення свого учня.
Рівнина зяяла відкритою раною у краєвиді. Піскошторма спинилась і глянула вниз, за схил. Вогнесерд помітив, як тремтить войовниця. Він і сам тремтів, хоч його хутро вже й висохло після переправи. Клан поволі зійшов униз крутосхилом і за Синьозіркою рушив до табору. Вийшовши на терен, коти мовчки роззирались оголеним, почорнілим простором, який колись був їхнім домом.
— Відведи мене до тіла Жовтоіклої! — різко нявкнула Синьозірка, порушивши тишу.
Вогнесерд наїжачився. Вона вже не була слабкою тінню провідниці, яку він з усіх сил захищав останніми повнями, проте й не стала знову мудрою та лагідною кішкою, яка запросила його до клану і тренувала як новака. Він побрів до галявини Жовтоіклої, Синьозірка йшла слідом. Вогнесерд озирнувся і побачив, що за провідницею кульгає ще й Попелюшка.
— Вона в кублі, — нявкнув воєвода, зупинившись при вході. Синьозірка сковзнула в тіні, що повивали нутро скелі.
Попелюшка сіла і заходилась чекати.
— Ти не заходиш? — запитав Вогнесерд.
— Я оплачу її потім, — сказала Попелюшка. — Гадаю, зараз ми потрібні Синьозірці.
Здивований самовладанням, яке звучало в голосі Попелюшки, Вогнесерд зазирнув у її очі. Вони були неприродно ясні від смутку, але здавалися спокійними, коли киця лагідно підморгнула йому. Воєвода підморгнув у відповідь, вдячний новачці за силу духу посеред такої нескінченної трагедії.
Із кубла Жовтоіклої до них долинув моторошний крик. Синьозірка виглянула назовні, несамовито крутячи головою й роззираючись навколо.
— Як Зореклан міг це зробити? Чи ж він не знає милосердя? — гукнула вона. — Я більше ніколи не піду до Місяцескелі! Віднині мої сни належать мені. Зоряний Клан оголосив війну моєму Кланові, і я ніколи цього не пробачу.
Вогнесерд витріщився на провідницю, заціпенівши від жаху. Він помітив, що Попелюшка тихенько прослизнула до кубла Жовтоіклої. Може, новачка пішла оплакувати свою виховницю? Але кицька з’явилася вже за мить, тримаючи щось у зубах, і поклала свою ношу до лап провідниці.
— З’їж це, Синьозірко, — заблагала Попелюшка. — Вони знімуть біль.
— Вона поранена? — запитав Вогнесерд.
Молода киця повернулась до нього і заговорила тихіше:
— Певним чином, так. Але ці рани невидимі. Макове насіння заспокоїть її та дасть мозку час оклигати.
Тоді Попелюшка знову повернулась до Синьозірки і благально зашепотіла:
— З’їж їх, будь ласка.
Провідниця схилила голову і покірно злизала маленькі чорні зернятка.
— Ходімо, — лагідно нявкнула новачка і повела Синьозірку геть.
Вогнесердові лапи затремтіли, коли він побачив, наскільки вправною стала Попелюшка. Жовтоікла могла б пишатися своєю ученицею. Він увійшов до кубла і підняв скорчене, задимлене тіло медикицьки за карк. Виніс його на залиту місячним сяйвом галявину і положив так, щоб Жовтоікла могла спочивати з тією самою гідністю, з якою й жила. Воєвода схилився і востаннє лизнув свою стару подругу.