— Вогнесерде! — озвався Одновус.
Воєвода аж здригнувся від несподіванки, почувши його товариське муркотіння. Останнім Вітряним котом, якого він бачив, був Багнокіготь, і цю зустріч не можна було назвати приємною. Проте Одновус явно не забув, як Вогнесерд привів його Клан додому з вигнання. Двоє вояків здружилися за час мандрівки, і обоє вельми цінували цей зв’язок.
— Привіт, Одновусе, — привітався Вогнесерд із бурим котом. — Ти краще говори зі мною так, щоби Багнокіготь не бачив, перемир’я там у нас чи ні. Після останньої зустрічі ми розпрощалися не дуже добрими друзями.
— Для Багнокігтя найбільше питання честі — то захист угідь, — відповів Одновус, переминаючись із лапи на лапу. Він явно чув версію про два напади Громових котів на Вітряні угіддя.
— Може й так, — визнав Вогнесерд. — Але немає жодного вибачення тому, що він завернув Синьозірку від Високих Скель.
Він відчув шалене бажання змінити все, щоби Синьозірка поділилась-таки снами із Зорекланом того дня. Усе могло скластися геть по-іншому, якби у провідниці була бодай якась певність у тому, що пращури-вояки не відвернулися від неї.
— Високозорий не зрадів, коли про це дізнався. Навіть якщо ви укривали Хвостолома, немає жодного виправдання…
— Та Хвостолом тоді був уже мертвий, — урвав його Вогнесерд, негайно пошкодувавши про свій тон, коли Одновус смикнув вухами від дискомфорту. — Пробач, Одновусе, — лагідніше нявкнув він. — Я радий знову тебе бачити. Як ти там?
— Гарно, — із полегшенням відповів Одновус. — Прикро було чути про вогонь. Я знаю, наскільки важко для Клану бути вигнаним із власного дому.
Вітряний вояк співчутливо поглянув на Вогнесерда.
— Ми повернулися до табору, відбудували його, як тільки могли. Невдовзі й ліс має відрости, — Громовий воєвода намагався звучати впевнено.
— Це добра звістка, — нявкнув Одновус. — Знаєш, ми зараз так почуваємось, наче ніколи й не покидали табору. Цього зеленлисту народилося чимало кошенят, а кошеня Ранньоквітки вже стало новаком. Зараз воно тут на своєму першому Зборищі.
Вогнесерд пригадав ту маленьку промоклу купку нещастя, яку допомагав нести крізь дощ геть із угідь Двоногів до табору Вітряного Клану. Він глянув туди, куди дивився Одновус, — на той бік галявини, на маленького брунатного котика. Хоч новак був дрібний, як і всі Вітряні коти, під короткою густою шерстю вже чітко вимальовувались м’язи.
Вогнесерд побачив, що Одновус раптом схилив голову. До них прямував Високозорий. Вітряний провідник, примружившись, глянув на Громового воєводу.
— Ми останнім часом часто бачили тебе, Вогнесерде, — зауважив він. — Те, що ти одного разу провів нас додому, ще не дає тобі права валандатися нашими землями.
— Мені таке вже казали, — відповів Вогнесерд.
Він примушував себе зберігати спокій, не видаючи голосом розчарування тим, як поставилися до них із Синьозіркою Вітряні вояки. Зрештою, під час Зборища панувало перемир’я, та й Високозорого він поважав. Вогнесерд витримав пильний погляд чорно-білого кота і твердо нявкнув:
— Проте потреби Клану для мене на першому місці.
Високозорий знову зиркнув на нього, а тоді легенько кивнув.
— Слова справжнього вояка. Я багато дізнався про тебе в дорозі, тому не здивувався, коли Синьозірка призначила тебе воєводою. — Вітряний провідник роззирнувся галявиною і додав: — Багато хто думав, що такий молодий кіт нізащо не потягне цей величезний тягар відповідальності. Я до них не належав.
Вогнесерд почувався ні в сих ні в тих. Він не очікував такого компліменту від провідника Вітряного Клану, тож лише втішено замуркотів і вдячно кивнув.
— Де Синьозірка? — запитав Високозорий. — Я не бачу її серед ваших котів, — його голос звучав цілком буденно, але очі зраджували щиру цікавість.
— Громова провідниця ще недостатньо одужала для мандрів, — легко відповів Вогнесерд.
— Синьозірка постраждала від вогню?
— Нічого такого, від чого б вона не одужала, — нявкнув Вогнесерд, усім серцем сподіваючись, що каже правду.
Поруч із ним стривожено стрепенувся Одновус. Воєвода простежив за його поглядом. На галявину вийшли троє Тіньових котів, очолював їх Носошморг. Вогнесерд відчув неабияке полегшення, упізнавши одного із двох вояків, що йшли за сіро-білим медикотом. То був Дрібнохмар, який явно одужав від хвороби завдяки зусиллям Попелюшки.