Українці в казках та переказах передають, що чума живе в тому краї, де немає ні собак, ні півнів, де не дзвонять дзвони церков, – у краї хмар зимових, на холодній півночі. За те, що чума відбирає у собак голос, ті переслідують її. Чума боїться собак, втікає від них, про це є в переказах: «…Селянин спав на копиці сіна. Пробудився від шуму і побачив величезну жінку в білих строях, з розвітреним волоссям, яка втікала від зграї собак. Вона скочила на драбину, вилізла до середини копиці та й почала дражнити собак. Ті гавкати не могли, тільки гарчали та вили. Селянин тихцем підкрався до чуми – він її відразу впізнав – і штовхнув з драбини ногою. Чума перескочила собак, посварилася кістлявим пальцем чоловікові, майнула швидко і щезла. Селянин дуже перелякався, і хоч залишився живим, нога в нього з того часу сіпалася…»
Півнячий крик і церковні дзвони визнані як цілющий засіб проти хвороб. Ще в народі вірять, що собака із своїм гострим зором і особливим тонким нюхом пізнає присутність нечистих духів, чує наближення чуми і смерті, кидається на них, як вірний сторож. Коли собака виє – вважають, це знак того, що вона бачить смерть.
У болгарів є перекази, що в давні часи кішка була старшою сестрою чуми і часто била її за лінощі та непослух. Тому чума не жаліє котів, вбиває їх, вони ховаються від неї за піч.
Коли була епідемія чуми, люди ховалися в помешканнях, не відчиняли вікон і дверей, тільки голод примушував їх виходити з осель. Чіпляли таблички, щоб обманути хворобу: «Приходь вчора», «Немає нікого вдома» і т. ін.
В Західній Україні, як ішла чума по селах, казали, що то – страшний гомін – поїзд чуми: сама морова діва в колісниці, а за нею всіляка нечисть у валці суне, хвороби та біси. Ніби з'являється страшний гомін у селах з гуркотом, шумом, виттям бурі.
Серби називали чуму куга. Уявляли її страшною кістлявою бабою.
За багатовікову історію Києва епідемія чуми неодноразово спустошувала місто. В літописах збереглися відомості про найбільші спалахи епідемій. Так, літописець писав у 1352 році: «Был мор силен, зело в Смоленске, и в Києве, и в Чернигове и во всей земле Русской смерть люта, и напрасна, и скора». В 1366 році морова язва знову спустошила Київ. Епідемії повторювалися в 1375, 1419, 1424, 1652 pp., a внаслідок спалаху з березня 1710-го по січень 1711 р. «…пуст город Киев остался».
Великий мор був під час російсько-турецької війни (1767 – 74 pp.). За період з 2 вересня 1770 по лютий 1771 р. померло від чуми в Києві близько 4000 чоловік. (Перед початком цього мору Григорій Сковорода гостював у Києві у брата, і його попередили Сили Небесні про загрозу смерті. Він негайно покинув Київ, після того укріпився у вірі своїй і в тому, що за Божим Промислом його, мандрівного «вчителя вічності», веде і вестиме Дух Святий. – Ред.). Хворі на чуму були в ті часи практично приречені: лікарі не знали, як лікувати, протичумної вакцини ще не існувало.
Епідемія чуми була в Києві ще у XIX столітті.
Досить неприємна річ – нарив на оці, чиряк. Вважали, що це буває від злого погляду або коли лихий вітер підвіє, від протягу.
В народі збереглося багато рецептів і порад, як лікувати ячмінь. Кажуть, що треба вколоти ячмінь на оці ячмінним зерном і віддати це зерно курці.
Слід обвести або притиснути ячмінець шлюбною обручкою і прочитати молитву – почне спадати; повісити голку на нитці і дивитися на кінчик голки, доки ячмінь не спливе сльозою.
Вважали, що роса, зібрана до сходу сонця на Купала, цілюща при всіх захворюваннях очей, особливо ж вона допомагає, коли на оці ячмінець. Найкраще, коли хворий сам іде на луки і промиває очі тією цілющою росою.
А попередити ячмінець за народними повір'ями дуже просто. Тільки око засвербить, слід взяти срібну виделку і обережно провести тричі повіку туди-сюди – ячмінець помине, не з'явиться, піде на болота (так при цьому і промовити). Те ж саме можуть робити чоловік і жінка один одному золотою обручкою.
З давніх-давен з хворобами боролися за допомогою заклинань, замовлянь, заговорів, звернених до сонця, світла, вогню, небесних божественних явищ і Світлих (Святих) Сил Небесних.
Окрім того, хвороби старалися обдурити, відвести, розказуючи про них різні історії – і правдиві і неправдоподібні. Таким чином народжувалися анекдоти, байки, в яких сміялися і над самими хворобами, і над ставленням до них. Адже сміючись людина швидше виліковується.
Отож сміймося на здоров'я!