Ельза наступними днями не повернулася. Тиждень минув швидко. Лише сім щасливих, радісних днів. Ми складали хитромудрі плани, як умеблюємо кімнати, який буде наш розпорядок! Нам з батьком подобалося ускладнювати все це: адже ми ніколи таких планів не складали. А взагалі чи ми в них вірили? Невже батько справді вважав за можливе щодня о пів на першу обідати в тому самому місці, вечеряти вдома, а потім більше нікуди не виходити? Однак він весело відкидав своє богемне життя, проголошував порядок, спокійне, впорядковане життя буржуа. Можливо, все це було для нього, як і для мене, лише розумовими вправами?
З того тижня я зберегла спогад, який сьогодні залюбки переглядаю, щоб перевірити саму себе. Анна була м’яка, довірлива, дуже ніжна, мій батько любив її. Вранці я бачила, як вони сходять разом донизу, підтримуючи одне одного, обоє сміялися, під очима в них були темні пруги, і мені хотілося, слово честі, щоб так тривало ціле життя. Вечорами ми часто виходили на узбережжя попити аперитиву на котрійсь із терас. Всюди нас вважали за одну нормальну сім’ю, і мені, звиклій до того, що ми з батьком виходили лише вдвох і бачили чи то посмішки, чи то лукаві або співчутливі погляди, тепер було радісно від того, що я знову виступаю в ролі, відповідній до мого віку. Весілля мало відбутися в Парижі після повернення.
Бідолаха Сіріл з певним острахом дивився на наші домашні переміни. Але такий нормальний кінець його тішив. Ми разом плавали на яхті, цілувались, як мали охоту, і іноді, коли він міцно притискався до моїх вуст своїми губами, я бачила перед собою обличчя Анни, її ледь стомлене обличчя вранці, ту повільність і щасливу недбалість, якою кохання позначало всі її рухи. І я заздрила їй. Поцілунки врешті надокучають, і, безперечно, якби Сіріл любив мене менше, я тоді ж таки стала б його коханкою.
О шостій годині, вертаючись з островів, Сіріл витягав яхту на пісок. Ми йшли додому сосновим гайком і, щоб трохи розігрітися, вигадували веселі забави, бігали наввипередки. Він завжди доганяв мене перед будинком, кидався на мене із звитяжними криками, валив на соснову глицю, скручував мені руки й цілував. Ще й дотепер я пригадую смак його засапаних невинних поцілунків і те, як стукотіло його серце біля мого серця в такт із хлюпотом хвиль на піску… Один, два, три, чотири — стукотіло серце, і тихий шум моря на піску — один, два, три… один; Сіріл знову набирав повітря, поцілунок ставав певніший, наполегливіший, я не чула більше морського гулу, лише відлунювало в вухах швидке пульсування моєї власної крові.
Одного вечора нас розлучив голос Анни. Ми лежали з Сірілом напівроздягнені у світлі, сповненому тіней і червонуватих зблисків призахідного сонця; звичайно, це могло ввести Анну в оману. Вона коротко вимовила моє ім’я.
Сіріл умить зірвався на ноги, зрозуміло, засоромлений.
Я встала повільніше, поглядаючи на Анну. вона повернулася до Сіріла і тихо, немовби його не бачила, сказала:
— Сподіваюсь, що більше вас тут не побачу.
Він нічого не відповів, нахилився до мене і, перше ніж мене покинути, поцілував мене в плече. Цей рух здивував мене і схвилював, немовби Сіріл давав якусь обітницю. Анна не зводила з мене очей, дивилася тим самим строгим, відчуженим поглядом, немовби думала зовсім про інше. Це мене розізлило: якщо думає про щось інше, не треба довгих розмов. Я ступила до неї, вдаючи тільки про око збентеження. А вона машинально зняла з моєї шиї соснову голку і лише тепер справді мене побачила. І відразу ж її гарне обличчя знову зробилося презирливим, прибрало виразу втоми та осуду, які її так дивно красили, викликаючи в мене страх.
— Вам слід би знати, що такі розваги переважно закінчуються в клініці, — мовила Анна.
Вона говорила стоячи, не спускаючи з мене погляду, і мене це вкрай бентежило. Вона належала до тих жінок, які можуть розмовляти, тримаючись рівно, не рухаючись з місця. А мені потрібне було м’яке крісло, я мала крутити в пальцях якийсь предмет, тримати цигарку або гойдати ногою і дивитися, як вона гойдається…
— Не треба перебільшувати, — сміючись, відповіла я. — Я лише цілувалася з Сірілом, це ж не приведе мене до клініки.