— Знаю, — сказала я. — Я молода, здорова, нетямуща, весела і дурненька.
— Ходімо обідати, — відповіла вона.
Батько відійшов від нас, він не любив таких суперечок. Дорогою взяв мене за руку і притримав її в своїй руці. Це була міцна, підбадьорлива рука: вона втирала мені сльози при перших моїх любовних невдачах, вона тримала мою руку, коли ми були спокійні й безмежно щасливі, вона потайки стискала мою руку, коли ми розуміли одне одного, коли ми нестямно сміялися. Ця рука, що лежала на кермі, тримала ключі, марно шукаючи замка, коли ми вечорами верталися додому, рука, не раз бачена на жіночому плечі, на пачці сигарет — тепер ця рука нічого не могла більше вдіяти для мене. Я міцно стиснула її. Батько озирнувся на мене, всміхнувся.
Розділ II
Минули два дні: я сновигала по кімнаті, я геть виморилась. Я не могла позбутись докучливої думки: Анна зруйнує наше життя. Я не пробувала побачитися з Сірілом, він мене заспокоїв би, дав би дрібку щастя, а я цього не хотіла. Я навіть з якимсь задоволенням ставила перед собою нерозв’язні питання, згадувала минулі дні, жахалася днів прийдешніх. Було дуже гаряче; моя кімната була огорнена сутінками, віконниці зачинені, однак і цього не вистачало, щоб захистити мене від важкої, нестерпної вологої задухи.
Я лежала на ліжку, закинувши голову, втупившись поглядом у стелю, я ледве ворушилася, шукаючи прохолодний клаптик простирадла. Я не спала, ставила на програвач у ногах ліжка платівки з повільною музикою, не мелодійною, зате ритмічною. Багато палила, уявляла себе декаденткою, і це мені подобалося. Однак ця гра не могла мене ошукати, я почувалася сумною і розгубленою.
Якось пополудні постукала до мене покоївка і змовницьким тоном сказала, що «там, унизу, хтось є». Я відразу ж подумала про Сіріла. Зійшла вниз, але то був не Сіріл, а Ельза. Вона палко стиснула мені руки, я глянула на неї і здивувалася її несподіваній вроді. Нарешті вона була засмагла — опалилася рівно, не дуже сильно, ретельно зачесалася, аж пашіла молодістю.
— Я прийшла взяти валізи, — сказала вона. — Хуан, правда, купив мені кілька суконь цими днями, але їх не вистачає.
На мить я задумалася, хто це такий Хуан, але не спитала. Мені приємно було знову побачити Ельзу: вона принесла з собою світ жінки-полюбовниці, настрій барів, веселих вечорів, які нагадали мені про наші щасливі дні. Я сказала їй, що щаслива її бачити, а вона лише запевняла, що ми з нею завжди вміли порозумітися, бо мали багато спільного. Я приховала легке тремтіння і запропонувала їй піднятися в мою кімнату, щоб уникнути зустрічі з батьком і Анною.
Коли я згадала про батька, вона несамохіть ворухнула головою, і я подумала, що вона, певно, ще любить його… незважаючи на Хуана та його сукні. І ще я подумала, що три тижні тому я не помітила б цього руху голови.
В кімнаті я слухала її захопливу розповідь про п’янке світське життя, яке вона провадить на узбережжі. Відчувала, як неясно ще зринали в мені химерні думки, почасти надихані її новим виглядом. Нарешті вона замовкла — може, тому, що я нічого не говорила, — і, ступивши кілька кроків по кімнаті, не обертаючись до мене, спитала байдужим голосом: «А як Реймон, щасливий?» В мене склалося враження, ніби я здобула очко, і я відразу ж зрозуміла чому. В моїй голові закружляв рій думок, поставали різні плани, я відчула, як мене починають перемагати колишні аргументи. Вже невдовзі я знала, що маю їй сказати:
— Щасливий — це, мабуть, занадто. Але Анна не дозволяє йому й подумати інакше. Вона неабияка спритниця.
— Неабияка! — зітхнула Ельза.
— Ви навіть не здогадаєтесь, що вона надумала… хоче одружитися з ним…
Ельза повернула до мене перекривлене від страху обличчя.
— Одружитися з ним? Реймон хоче одружитися?
— Так, — відповіла я. — Реймон одружується.
Мені враз захотілось розреготатися. Руки мої тремтіли. Ельза була така розгублена, начебто я завдала їй смертельного удару. Не можна давати їй часу на роздуми, на висновок, що в його літах слід про себе подумати, що він не може довіку жити з коханками. Я нахилилася вперед і трохи стишила голос, щоб усе це звучало переконливіше:
— Не можна до цього допустити, Ельзо. Він уже мучиться. Це ж неможливо, ви самі добре розумієте.
— Атож, — відповіла вона.
Ельза була немов зачарована, і мене душив сміх, а разом з ним посилювалося тремтіння.
— Я чекала вас, — провадила я. — Лише ви вдатні змагатися з Анною. Лише ви маєте досить сили,
А вона явно хотіла тільки вірити мені.
— Але якщо він одружується з нею, значить її кохає, — заперечила вона.