— Облиште, — спокійно мовила я. — Він любить вас, Ельзо! І навіть не думайте мене переконувати, що ви цього не знаєте.
Я побачила, як затремтіли її повіки, вона відвернулася, щоб приховати задоволення, надію, розбуджену моїми словами. А я діяла в якомусь запамороченні, добре відчуваючи, що треба говорити їй.
— Розумієте, — кажу їй, — вона спокусила його принадами домашнього затишку, спокійного життя і піймала його.
Ці слова мене гнітили… Адже взагалі вони висловлювали те, що я відчувала, хай примітивно, елементарно грубо, однак вони відповідали моїм думкам.
— Якщо це одруження відбудеться, Ельзо, ми всі пропали. Треба захистити батька, адже він як велика дитина… як велика дитина…
Я завзято повторювала «велика дитина». Це надто скидалось на мелодраму, однак гарні зелені очі Ельзи вже повнилися жалем. І я закінчила з пафосом:
— Допоможіть мені, Ельзо! В ім’я мого батька, вашої з ним любові, допоможіть нам заради себе самої.
Подумки я додала: «… і заради маленьких китайчат».
— Та що ж я можу зробити? — запитала Ельза. — Здається, це марна річ.
— Якщо ви не бачите ради, відмовтесь від нього, — мовила я голосом, який звичайно називають розбитим.
— Але ж і шльондра! — прошепотіла Ельза.
— Таки-так, — сказала я і тепер уже сама відвернулася.
Ельза розквітала на очах. Її зневажено, але тепер вона покаже тій інтриганці, чого вона, Ельза Макенбур, варта. Мій батько її любив, це вона завжди знала. Та й вона сама не могла забути біля Хуана звабного Реймона. Безперечно, вона не говорила йому про домашнє вогнище, але принаймні не надокучала йому, не намагалася навіть…
— Ельзо, — сказала я, бо не хотіла більше її бачити, — підіть до Сіріла і від мого імені попросіть у нього притулку для себе. З матір’ю він усе владнає. Скажіть йому, що завтра вранці я прийду до нього. Ми втрьох поговоримо про все.
І на порозі, вже для власної потіхи, додала:
— Ви бороните своє щастя, Ельзо.
Вона повагом кивнула головою, немовби й не було в неї з півтора десятка можливих варіантів щастя — бо стільки чоловіків раді були її утримувати. А я дивилась, як вона відходить своїм танечним кроком, залита сонячним промінням. За тиждень, я була цього певна, батько знову її забажає.
Було пів на четверту: зараз батько, певно, спить в обіймах Анни. А вона, втомлена, виснажена, обпалена жаром пристрасті, щастя, також, мабуть, спить міцним сном… Я почала швидко-швидко будувати плани, ні на мить не зупиняючись на своїх власних переживаннях. Я без упину ходила туди-сюди по кімнаті, підступала до вікна, кидала погляд на спокійнісіньке море, що розтягнулося вздовж піщаного берега, верталася до дверей і знову йшла до вікна. Я вираховувала, зважувала «за» і «проти», відкидала всі перепони і заперечення; я ніколи не уявляла собі, який меткий людський розум, на які несподівані ходи він здатний. Я відчувала небезпеку власного сприту, і до неясної ще відрази до себе самої, що охопила мене з перших же слів, мовлених до Ельзи, додалось відчуття гордості, змови з собою, самотності.
Чи варто говорити, що все це зникне під час купанки. Я тремтіла від сорому перед Анною, не знала, що робити, аби все це направити. Несла її торбу, кидалася подавати Анні купальний халат, коли та виходила з води, безнастанно оточувала її своєю увагою, засипала приємними словами; ця несподівана зміна після моєї мовчанки останніх днів дивувала її, навіть була їй приємною. А батько був у захваті. Анна дякувала мені усмішкою, весело відповідала мені, а я пригадувала собі слова: «Але ж і шльондра!—Таки-так!» Як я могла так сказати, погодитись на Ельзині дурні вигадки? Завтра ж пораджу їй забиратися звідсіля, скажу їй, що помилилася. І життя наше плинутиме так, як воно плинуло досі, і врешті-решт я складу свій екзамен. Адже дуже корисно, певно, одержати ступінь бакалавра.
— Хіба ж не так?
Я говорила до Анни:
— Правда, що корисно одержати ступінь бакалавра?
Вона глянула на мене і розреготалася. А я разом з нею, щаслива за її радість.
— Ви неможлива, — сказала Анна.
Справді, я неможлива, а якби ще вона дізналася про мої плани! Я вмирала від бажання розповісти їй усе це, щоб вона бачила, яка я неможлива. «Уявіть собі, що я втягнула в цю комедію Ельзу; вона вдаватиме, що закохалася в Сіріла, житиме в нього, ми могли б бачити, як вони разом плавають на яхті, зустрічали б їх у лісі, на березі моря. Ельза знову стала вродливицею. О, звісно, вона не така гарна, як ви, та все-таки вона має оту звабу, що привертає увагу чоловіків. Мій батько не міг би цього довго терпіти, він ніколи б не допустив, щоб вродлива жінка, яка належала йому, так швидко знайшла розраду, та ще й у нього на очах. І з чоловіком, молодшим від нього. Розумієте, Анно, хоч він і кохає вас, однак дуже скоро знову зажадав би Ельзу, щоб упевнитись у собі самому. Він дуже марнославний, а може, не досить впевнений у собі. А Ельза під моїм керівництвом зробила б усе, що тільки потрібно. Одного дня він зрадив би вас, а ви цього б не стерпіли, чи не так? Ви не з подільчивих жінок. І тоді ви поїхали б геть, а мені лише цього й треба. Так, це нерозумно, я гнівалася на вас через Бергсона, через спекотну погоду; уявила собі, що… навіть не наважуюсь вам про це говорити, настільки воно нерозумне, сміховинне. Через той екзамен на бакалавра я ладна посварити нас із вами, подругою мої матері, нашим другом. Але дістати ступінь бакалавра все-таки корисно, чи ж не так?»