Отож я вела далі цю гру, надто не хвилюючись, бо мій батько не виказував жодних ознак ревнощів. Це переконувало мене в його відданості Анні і трохи ображало, бо я бачила марність своєї затії. Якось ми йшли з ним на пошту і зустріли Ельзу; вона немовби й не побачила нас. Батько озирнувся на неї, як на незнайому людину, і ледь присвиснув:
— Слухай, Ельза неймовірно погарнішала.
— Кохання йде їй на користь, — відповіла я.
Він здивовано глянув на мене.
— Ти, здається, легше все це сприймаєш, ніж…
— Що вдієш! — мовила я. — Вони однолітки, певно, така вже моя доля.
— Якби не Анна, ніяка доля до цього б не втрутилася. — Батько розлютився. — Невже ти думаєш, що якийсь шалапут без моєї згоди може відбити в мене жінку?
— Та все-таки вік дається взнаки, — поважно відповіла йому я.
Батько знизав плечима. Додому він повернувся стурбований: можливо, справді думав над тим, що Ельза молода, Сіріл також, а він, одружившись із жінкою своїх літ, перестане належати до тієї категорії чоловіків без певного віку, до якої досі належав. Мене охопило мимовільне почуття тріумфу. Та потім, коли я побачила дрібненькі зморшки в кутиках очей Анни, ледь помітну складку біля уст, я розгнівалася сама на себе. Але так приємно мені було улягати своїм почуттям, а потім у них каятися…
Минув тиждень. Не знаючи, як ідуть справи, Сіріл та Ельза, певно, щодня чекали мене. Та я не наважувалася йти до них, вони штовхали б мене на якісь нові вигадки, а я цього більше не хотіла. До того ж щоразу після обіду я піднімалася в свою кімнату, немовби для студій. А насправді і за холодну воду не бралася: знайшла книгу йоги і захоплено її студіювала, інколи вибухаючи шаленим, але тихим сміхом — боялася, щоб Анна мене не почула. Адже я казала їй, що завзято працюю; вдавала з себе розчаровану в коханні дівчину, яка шукає розради в надії колись захистити дисертацію. Мені здавалося, що Анна почала за це мене поважати, і я навіть зуміла кілька разів процитувати за столом Канта, що, видимо, вкинуло мого батька у відчай.
Одного дня, обгорнувшись купальними рушниками, щоб більше скидатись на щиру індійку, я поставила праву ступню на ліве стегно і втупила погляд у дзеркало. Я не мала бажання себе споглядати, а лишень хотіла досягти стану найвищого блаженства за йогою, коли хтось постукав у двері. Я вирішила, що це покоївка, а що вона нічим не цікавилася, то крикнула «заходьте».
То була Анна. Хвилину вона стояла непорушно на порозі, а потім усміхнулася:
— У що ви граєтесь?
— У йогу, — відповіла я. — Але це не гра, це індійська філософія.
Вона підійшла до столу і взяла до рук книжку. Я похолола. Книга була розгорнена на сотій сторінці, всі сторінки були списані зауваженнями «непрактично» або «стомливо», зробленими моєю рукою.
— Ви дуже старанна, — сказала Анна. — А як справи з тією славною дисертацією про Паскаля, про яку ви нам стільки говорили?
Авжеж, за столом я часто залюбки розмірковувала над однією фразою Паскаля, вдаючи, немов працюю над нею. А насправді я не написала на цю тему жодного слова. Я не ворухнулася. Анна уважно глянула на мене і все зрозуміла.
— Якщо ви не працюєте і кривляєтеся перед дзеркалом, це ваш клопіт, — сказала вона. — Однак гірше, що ви обманюєте свого батька і мене і що вас це тішить. Та й взагалі, мене дивувало ваше нагле зацікавлення розумовою діяльністю.
Вона вийшла, а я заціпеніла у своїх рушниках; я не розуміла, чому вона це називала обманом. Я говорила про дисертацію, щоб справити їй приємність, а вона засмучує мене своїм презирством. Я вже звикла, що вона змінила своє ставлення до мене, і тепер ця спокійна, принизлива зневага страшенно мене обурила. Я скинула з себе своє одіння, натягла штани, стару блузку і вибігла з кімнати. Спека стояла неймовірна, але я бігла, охоплена якимсь шаленим відчаєм, таким нестримним, що не була певна, чи відчуваю якийсь сором. Я прибігла до вілли, де жив Сіріл, і зупинилася задихана на порозі. В пополудневій спеці будинки видавалися навдивовиж глибокими, тихими, огорненими своїми загадковими таємницями. Я піднялася в кімнатку Сіріла; він мені показав її в той день, коли ми гостювали в його матері. Я відчинила двері: він спав, лежачи впоперек ліжка, притулившися щокою до руки. Хвилину я розглядала його; вперше він видався мені беззахисним і ніжним; я пошепки окликнула його; він розплющив очі і, побачивши мене, відразу ж сів на ліжку:
— Ти? Звідкіля?
Я подала знак не говорити так голосно: якщо прийде мати і побачить мене в кімнаті свого сина, вона може подумати… та й будь-хто міг би подумати… Мене враз охопив страх, і я ступила до дверей.
— Куди ж ти йдеш? — гукнув Сіріл. — Вернись… Сесіль!