Він схопив мене за руку і, сміючись, притримав мене. Я озирнулась і глянула на нього; він зблід, мабуть, так само, як і я, і відпустив мій зап’ясток. Та відразу ж схопив мене в обійми і потяг до себе. А мені несамохіть подумалося: «Це мало статись, це мало статись». А потім розпочався танок кохання: страх під руку з жагою, ніжністю і шалом, а далі отой біль і за ним всепереможна розкіш. Сіріл був досить ніжний, і мені поталанило: я пізнала цю розкіш з першого ж дня.
Я залишалася біля нього ще цілу годину, знеможена, здивована. Я завжди чула, як говорили про кохання, немов про якусь легковажну річ; навіть сама про це говорила відверто, без досвіду, невластивого моєму вікові; але тепер мені здалося, що ніколи більше я не зможу говорити про нього так грубо і так зневажливо. Сіріл лежав біля мене, говорив, що хоче зі мною одружитися, хоче ціле життя бути зі мною. Моя мовчанка стривожила його; я ледь підвелася на ліжку, глянула на нього, назвала його «своїм любчиком». він схилився до мене, я притулилася вустами до жилки, яка ще досі пульсувала в нього на шиї, прошепотіла: «Сіріле, дорогий мій, коханий мій». Не знаю, чи в цю хвилину я відчувала до нього кохання — я завжди була непостійна і не хочу прикидатися іншою. Але в що хвилину я любила його більше за себе саму, я могла б віддати за нього життя. Коли я відходила, він спитав, чи я не гніваюсь на нього. Гніватися на нього за це щастя!..
Я повільним кроком ішла через сосновий ліс. Утомлена, розбита: попрохала Сіріла, щоб мене не проводжав, це було б надто небезпечно. Я боялася, що на моєму обличчі, в тінях під очима, по припухлих губах, по моєму тремтінню прочитають певні ознаки цієї розкоші. Перед будинком у шезлонгу сиділа Анна, щось читала. Я вже приготувала гарну історію, щоб пояснити їй, куди ходила, але та нічого в мене не спитала, вона ніколи ні про що мене не розпитувала. Я мовчки сіла біля неї, пригадавши собі, що ми посварилися. Я сиділа непорушно, приплющивши очі, дуже уважно дослухаючись до ритму свого дихання, до дрижання своїх пальців. Час від часу пригадувала Сірілове тіло, хвилини щастя, і мені обривалося серце.
Я взяла зі столу цигарку, черкнула сірником по коробці. Сірник погас. Я запалила ще один, вже уважніше, хоч вітру не було зовсім, лише моя рука тремтіла. А він відразу ж погас, ледь торкнувшись моєї цигарки. Я сердито буркнула і взяла третій сірник. І тоді, не знаю чому, цей сірник набрав для мене життєвої ваги. Може, тому, що Анна, враз відкинувши свою байдужість, уважно, не посміхаючись, дивилася на мене. В цю хвилину зникло все: обриси довкілля, час, — і лишився тільки цей сірник, мій палець на ньому й сіра коробка та ще погляд Анни. Серце моє закалатало дужче, стало гучно гупати, я судомно стиснула сірник, і він спалахнув, і я жадібно потяглася до нього обличчям; цигарка ткнулася в нього, і він погас. Я впустила коробку на землю, заплющила очі. Анна й далі дивилася на мене важким запитливим поглядом. Я почала когось про щось просити, аби припинилося нарешті це чекання. Анна підвела руками моє обличчя, а я міцніше стулила повіки, щоб вона не побачила мого погляду. Я відчувала, як з-під них котяться сльози втоми, ніяковості й втіхи. І тоді, немовби відмовляючись від будь-яких запитань, утомленим, непорозумілим рухом Анна провела долонями по моєму обличчю і відпустила мене. А потім уклала мені в рот запалену цигарку і знову заглибилася в книжку.
Цьому рухові я надала, намагалася надати символічного значення. Однак тепер, коли мені бракує сірника, я знов переживаю цю дивну хвилину — прірву, що з’явилася між мною і моїми рухами, тягар Анниного погляду і порожнечу довкола, напружену порожнечу.
Розділ V
Випадок, про який я щойно розповіла, не минув безслідно. Як усі люди, дуже стримані в своїх почуттях, дуже впевнені в собі, Анна не зносила компромісів. А цей рух, коли вона ніжно провела руками вздовж мого обличчя, був для неї компромісом. Вона щось розгадала, вона могла б примусити мене зізнатись, але в останню хвилину Анна відступила, охоплена жалем, а може, байдужістю. Адже їй було важко клопотатися мною, муштрувати мене. Так само важко було погодитись із моїми зривами, як і взяти на себе роль опікунки, виховательки, лише почуття обов’язку змушувало її, виходячи за мого батька, брати на себе також зобов’язання щодо мене. Я воліла б, щоб за цим, так би мовити, постійним осудом крилося роздратування чи якесь інше, більш поверхове почуття; ставши звичним, воно швидко б минуло. З чужими вадами скоро змиряєшся, коли не вважаєш за свій обов’язок їх виправляти. А через півроку я навіювала б їй лише втому, лагідну втому; саме цього мені й хотілося. Однак вона цього не відчуватиме; вона вважатиме себе відповідальною за мене і в дечому має рацію, бо я ще дуже піддатлива, піддатлива й водночас уперта.