Отож Анна гнівалася сама на себе і дала мені це зрозуміти. Через кілька днів, під час вечері, спалахнула суперечка знову ж таки на тему цих нестерпних обов'язків під час канікул. Я надто розпалилася, навіть батько понервувався, і врешті Анна замкнула мене на ключ у моїй кімнаті, навіть не промовивши жодного слова підвищеним тоном. Я не знала, що вона мене замкнула; мені захотілось пити, і я пішла до дверей. Та вони не відчинялися. Я зрозуміла, що двері замкнені. Ще ніколи в житті мене не замикали; мене охопила паніка, справжня паніка. Я підбігла до вікна: вилізти не було як. Не на жарт налякавшись, я знову кинулася на двері й боляче вдарилася плечем. Тоді, зціпивши зуби, я спробувала зламати замок. Я не хотіла гукати, щоб мені відчинили. В замку залишились манікюрні кусачки. Я стояла посеред кімнати, не знала, що робити. Я не ворушилась, дослухаючись до тиші, до спокою, що здіймався в мені в міру прояснення моїх думок. Це було моє перше зіткнення: з жорстокістю; я відчувала, як вона кільчилася в мені, зростала разом із моїми роздумами. Я лягла на ліжко й розробила докладніше свій план. Моє озлоблення так мало відповідало причині його виникнення, що після полудня я двічі-тричі вставала, щоб вийти з кімнати, і щоразу дивувалася, вдаряючись у двері.
О шостій годині батько відімкнув мене. Коли він увійшов до кімнати, я мимоволі устала. Нічого не сказавши, він глянув на мене, і я також мимовільно всміхнулася до нього.
— Хочеш, поговоримо? — запропонував батько.
— Про що? — спитала я. — Тебе страхають пояснення, мене також. Такі пояснення нічого не дають.
— Це правда, — здавалось, йому від цього аж полегшало. — Треба, щоб ти з Анною була ввічлива, терпелива.
Я здивувалася цьому слову: щоб я була терпелива з Анною… Він усе перекручував. В глибині душі батько вважав, що нав’язує Анну своїй доньці. А не навпаки. Я ще могла на щось сподіватись.
— Я була нестерпна, — сказала я. — Я перепрошу Анну.
— А ти… гм… ти щаслива?
— Аякже, — безтурботно відповіла я. — А крім того, якщо ми з Аниою будемо дуже сваритися, то я трохи швидше вийду заміж, та й годі.
Я знала, що таке вирішення неодмінно його засмутить.
— Не треба про це й думати. Ти ж не Білосніжка… Невже ти могла б так швидко мене покинути? Адже ми прожили разом лише два роки.
Для мене ця думка була не менш нестерпна, ніж для нього. Я уявляла собі ту мить, коли ридатиму, притулившись до нього, говоритиму про втрачене щастя і про свої надто оголені почуття. Я не можу брати його собі в спільники.
— Та взагалі, я багато дечого перебільшую, ти знаєш. Ми з Анною добре одна одну розуміємо. Коли поступатись одна одній…
— Так, так, — мовив батько, — звичайно.
Він, певно, так само подумав, що поступки не будуть, очевидно, взаємними, а йтимуть з мого боку, і лише з мого.
— Розумієш, — сказала я, — я дуже добре усвідомлюю, що Анна завжди має рацію. Життя їй удалося набагато краще, ніж нам, воно в неї більш сповнене змісту…
Батько хотів був мені заперечити, але я вдала, що нічого не помітила.
— За місяць чи два я зовсім звикну до Анниних поглядів, і наші безглузді суперечки припиняться. Однак треба трохи терпіння.
Він дивився на мене, видимо збитий з пантелику моїми словами. А також і наляканий: він втрачав спільника для своїх майбутніх витівок, а також втрачав трішки свого минулого.
— Не треба перебільшувати, — кволо заперечив батько. — Я знаю, що нав’язував тобі життя не відповідне для твого віку… ні, гм, для мого також, однак це життя не було й таким уже безглуздим чи нещасливим… Ні. Та й взагалі, ми не були з тобою… надто… гм… сумні чи розгублені протягом цих двох років. Не треба відразу все перекреслювати лише тому, що Анна трохи інакше дивиться на ці речі.
— Перекреслювати не треба, але доведеться від цього відмовитись, — твердо сказала я.
— Атож, — погодився бідолаха, і ми зійшли вниз.
Зовсім невимушено я вибачилася перед Анною. Вона сказала, що все це дурниці і що причиною нашої сварки є, певно, спека. Я почувалася байдужою і щасливою.
Як було домовлено, я знайшла Сіріла в сосновому гайку й сказала йому, що слід робити. Він вислухав мене з острахом і захопленням. А потім обняв мене, та було вже запізно — я мусила вертатися додому. Я сама дивувалася, як мені важко з ним розлучатися. Якби він намагався якимсь чином прив’язати мене до себе, то скоро зумів би це зробити. Моє тіло тяглося до нього, знаходило себе в ньому, розквітало в його присутності. Я палко поцілувала його, захотіла зробити йому боляче, залишити якийсь знак, щоб він ні на хвилину не забував про мене ввечері, щоб бачив мене в нічних снах. Бо ніч буде нескінченною без нього, без його присутності біля мене, без його вправності, без його несподіваної жаги і довгих пестощів.