Розділ VI
На другий день уранці батько пішов зі мною прогулятись по дорозі. Ми весело розмовляли про найзвичайніші речі. Вертатись до вілли я запропонувала через соснину. Було рівно пів на одинадцяту, я не спізнилася. Батько йшов попереду, стежка була вузька, поросла колючим чагарником; він вряди-годи відхиляв його руками, щоб я не подряпала ніг. Раптом він зупинився, і я зрозуміла, що він їх побачив. Я підійшла до нього. Сіріл та Ельза спали на соснових гілках, сповиті сільським ідилічним щастям; це я порадила їм так зробити, одначе коли їх тут побачила, мені аж серце стало краятись від болю. Чи могла зарадити любов Ельзи до мого батька, любов Сіріла до мене, якщо вони обоє були такі гарні, такі молоді й так близько одне біля одного… Я позирнула на батька: він нерухомо дивився на них, не зводив з них погляду. Його вкрила хвороблива блідість. Я взяла його за руку.
— Не треба їх будити, ходімо звідсіль.
Він ще раз глянув на Ельзу. На Ельзу, що лежала горілиць у своїй молодій звабі, золотаво-рудувату, з ледь помітною усмішкою на устах — усмішкою впійманої нарешті юної німфи… Він відвернувся і сягнистою ходою подався геть.
— Повія! — шепотів він. — Яка повія!
— Навіщо таке говорити? Хіба ж вона не вільна?
— Річ не в тім! Хіба ж тобі приємно бачити Сіріла в її обіймах?
— Я розлюбила його, — відповіла я.
— І я теж більше не люблю Ельзи, — розлючено крикнув батько. — Але мені все-таки це не байдуже. Не забувай, що я… гм… жив з нею! Це вже гірше…
Я знала, що це вже гірше! Він, певно, відчував таке саме бажання, як я: кинутися до них, розлучити їх, узяти назад своє добро, те, що тобі належить.
— Якби лишень Анна тебе чула!..
— Що? Якби Анна мене чула?.. Звичайно, вона б цього не зрозуміла або була б цим шокована, це нормальна річ. Але ти? Ти ж моя дочка чи ні? Хіба ти мене більше не розумієш, хіба це тебе також шокує?
Як легко мені було спрямовувати його думки. Мене навіть трохи нажахало те, як добре я все це знаю.
— Мене це не шокує, — відповіла я, — однак, зрештою, треба дивитись на факти тверезо. В Ельзи коротка пам’ять, Сіріл їй подобається, вона для тебе втрачена. А надто після того, як ти з нею так повівся: такого не вибачають…
— Якби я хотів, — розпочав батько, але, налякавшись, зупинився.
— Тобі це не вдасться, — твердо сказала я, немовби це була звичайнісінька річ — обговорювали його шанси відвоювати собі Ельзу.
— Та я про це й не думаю, — мовив він, повертаючись до здорового глузду.
— Та певно ж, — сказала я, знизавши плечима.
Це знизування означало: «Марна річ, бідолашний мій, ти випав з гри». До самої вілли він більше не промовив і слова. А повернувшись, обняв Анну і, заплющивши очі, якусь мить так тримав її, притуливши до себе. А вона тільки здивовано всміхалась. Я вийшла з кімнати і, тремтячи від сорому, притулилася в коридорі до стіни.
О другій годині я почула легкий посвист Сіріла. Спустилася на пляж. А він відразу взяв мене в човен і поплив у відкрите море. Навкруги було порожньо, ніхто й не думав плавати в таку спеку. Далеко від берега він спустив вітрило і повернувся до мене. Ми майже нічого не промовили.
— Сьогодні вранці, — розпочав він.
— Мовчи, — сказала я, — о, мовчи!..
Сіріл ніжно поклав мене на брезент. Ми обливалися потом, були незграбні, поспішали; під нами ритмічно погойдувався човен. Просто над собою я бачила сонце. І враз — неспокійний і ніжний шепіт Сіріла… Сонце рвалося на частини, вибухало, падало на мене… Де я? В морських глибинах чи в глибинах часу та розкоші… Я голосно покликала Сіріла, та він мені не відповідав, не відчував такої потреби.
А потім свіжість солоної води. Ми обоє сміялися — зваблені, розніжені, сповнені взаємної вдячності. Ми мали сонце і море, сміх та кохання, чи знайдемо ми їх колись іще раз — з таким вогнем та силою, що породжувалися того літа страхом та докорами сумління?..
Відколи я спізнала насолоду повної близькості з коханим, мене почало особливо тішити саме слово «кохатися». Доти я не надавала йому такого вузького змісту і вимовляла його без найменшого сорому, без найменшого збентеження, не помічаючи, яке воно солодке. А тепер мені здалося, що я стаю сором’язливою. Я опускала очі, коли мій батько надто уважно дивився на Анну, коли та сміялася тим новим тихим, непристойним сміхом, від якого ми разом з батьком блідли, починали дивитись у вікно. Якби ми сказали Анні, що це за сміх, чи вона б нам повірила? З батьком вона поводилася не як коханка, а як друг, ніжний друг. Але вночі, певно… Я забороняла собі щось таке думати; мені були огидні нечисті думки.