Выбрать главу

Батько говорив мало. Мабуть, пригадував появу Ельзи.

— Вона спить? — запитав він Анну.

— Як маленьке дівчатко. Досить добре поводилась, якби тільки не надто відверті слова про ловитву чоловіків.

Батько засміявся. Запанувала мовчанка. А потім знову пролунав батьків голос:

— Анно, я кохаю вас, лише вас. Чи ви мені вірите?

— Не кажіть мені цього так часто, мене це лякає…

— Дайте вашу руку.

Я ледь не встала, щоб заперечити: «Ні, ні, тільки не тут, над цим проваллям». Але я трохи сп’яніла, а крім того, був запах парфумів Анни, морський вітер у моєму волоссі, маленька подряпина на плечі від нашого кохання з Сірілом. Стільки причин, щоб бути щасливою і мовчати. Я засинала.

А в цеп час, певно, Ельза та бідолашний Сіріл трясуться на мотоциклі, якого мати подарувала йому в останній день народження. Не знаю чому, але це мене розхвилювало до сліз. Машина Анни була така затишна, їхала так тихо, в ній так добре спати… А мадам Уебб у цю хвилину, певно, не може ніяк заснути! Можливо, в її літах я також платитиму молодикам за те, щоб вони мене кохали, бо кохання — це найніжніша, найправдивіша, найрозумніша річ у світі. І торгуватися тут не треба. Найголовніше не озлоблюватись, не заздрити, як вона заздрить Ельзі та Анні. Я стиха засміялася. Анна вмостилася трохи глибше. «Спіть!» — владно наказала вона. І я заснула.

Розділ VIII

Другого дня я прокинулася в чудовому настрої: відчувала тільки невелику втому та біль у потилиці, бо забагато випила віскі. Як і щоранку, сонячне проміння заливало моє ліжко; я відкинула простирадло, зняла піжамну куртку підставила голі плечі сонцю. Притулившись щокою до зігнутої руки, я бачила перед собою велике мереживо на простирадлі, а далі, на плитці підлоги, непевне повзання мухи. Сонячні промені були ніжні й теплі, і мені здавалося, що вони проникають аж під шкіру, намагаються дбайливо мене розігріти. Я вирішила, що цілий ранок отак лежатиму непорушно.

Вчорашній вечір усе чіткіше поставав у моїй пам’яті. Я пригадала, як сказала Анні, що Сіріл мій коханець, а вона засміялася: коли напідпитку кажеш правду, ніхто тобі не вірить. Пригадала мадам Уебб та сперечання з нею; я звикла до таких жінок: у цьому середовищі і в такому віці вони часто здаються огидними через своє неробство та бажання жити розкішно. Порівнюючи її зі спокійною Анною, я ще виразніш бачила, яка вона нудна й зіпсута. Та це можна було й передбачити; я не знала, котра з батькових приятельок могла б на довший час скласти конкуренцію Анні. Щоб приємно проводити вечори з такими людьми, треба чи трохи напитися і охоче встрявати з ними в суперечки, чи бути в інтимних стосунках з кимось із них. Для батька з Уеббом це було простіше: немов азартна гра. «Вгадай, хто сьогодні вечеряє і спить зі мною? Крихітка Марс, що знімалася в Сореля. Завітав до Дюпюї, а там…» Батько сміявся і плескав його по плечу: «Щасливець! Вона майже така гарна, як Ельза». Дитяче хизування! Однак мені подобалося, що вони вкладають у свої розповіді запал, вогник. І навіть під час нескінченно довгих вечорів на терасі кав’ярні, коли Ломбар тужливо звірявся батькові: «Я любив лише її, Реймоне! Пам’ятаєш ту весну, коли вона покинула мене… Як безглуздо, коли чоловік присвячує все життя лише одній жінці!» — це виглядало негарно, принизливо, але й зворушливо: два чоловіки звіряють один одному свої жалі за чаркою спиртного.

Друзі Анни, певно, ніколи не розповідали про самих себе. Вони, безперечно, і не знали таких пригод. А навіть якщо й говорили про це, то, певно, сміялись із почуття цнотливості. Я відчувала, що готова розділити з Анною поблажливе ставлення до наших знайомих — приємну поблажливість, заразливу… Однак я бачила себе в тридцятирічному віці, бачила більш схожою на наших друзів, ніж на Анну. Я задихатимусь від її мовчазності, байдужості, стриманості. Навпаки, десь за п’ятнадцять років, трохи пересичена життям, я схилюся до якогось звабливого чоловіка, також ледь утомленого життям, і скажу йому: «Моїм першим коханцем був Сіріл. Тоді я не мала ще й вісімнадцяти років, а на морі було так гаряче…»

Я залюбки уявляла собі обличчя цього чоловіка. Він матиме такі самі дрібні зморшки, як і мій батько. Хтось постукав у двері. Я швидко натягла піжамну куртку і крикнула: «Увійдіть!» Це була Анна, вона обережно несла чашку кави.

— Я подумала, що вам, певно, хочеться трохи кави… Ну як, добре себе почуваєте?

— Дуже добре, — відповіла їй. — Здається, вчора ввечері трохи перебрала.

— Як і щоразу, коли буваєте на людях. — І засміялася. — Але мушу зізнатися, що ви мене розважили… Той вечір дуже довго тягся.