Я не звертала більше уваги ні на сонце, ні на смак кави. Розмовляючи з Анною, я завжди захоплювалася розмовою, себе самої вже не помічала, проте вона завжди примушувала мене задуматися над собою, судити про свої звички. Вона примушувала мене жити серйозно, напружено.
— Сесіль, вам подобаються такі люди, як Уебби чи Дюпюї?
— Взагалі їхня поведінка нестерпна, але самі вони доволі кумедні.
Анна також дивилася на муху, що повзала по підлозі. Муха, певно, скалічена, подумала я. Маючи такі довгі вії, легко прикидатися поблажливою.
— А ви ніколи не відчували, наскільки їхні розмови монотонні і… так би мовити… важкі. Чи вам ніколи не надокучали їхні історії з контрактами, дівчатами та вечірками?
— Розумієте, — відповіла я, — десять років я прожила в монастирі, й ці люди трохи захоплюють мене своїм життям, позбавленим будь-якої моральності.
Я не наважувалась додати, що це мені подобалося.
— Але вже два роки… — мовила Анна, — та взагалі тут не варто ні роздумувати, ні моралізувати багато, це радше питання внутрішнього відчуття, шостого чуття…
Я, безперечно, його не мала. Я добре відчувала, що мені чогось такого бракує.
— Анно, — враз спитала я, — чи ви вважаєте мене розумною?
Вона засміялася, здивувавшись моєму несподіваному запитанню.
— Звичайно, аякже! Чому ви мене про це питаєте?
— Якби я була справжньою дурепою, ви так само відповіли б мені, — зітхнула я. — Я так часто відчуваю вашу перевагу над собою.
— Це приходить з літами, — відповіла Анна. — Було б дуже погано, якби я не мала трохи більше впевненості в собі, ніж ви. Тоді б ви на мене впливали!
Вона засміялася. Я відчула образу.
— Це не було б дуже кепсько.
— Це була б катастрофа, — відповіла Анна.
Вона несподівано втратила жартівливий настрій і глянула мені просто в вічі. Я ледь ворухнулася, мені стало ніяково. Я й досі не можу звикнути до манери деяких людей під час розмови гостро дивитися вам в очі або ж дуже близько підступати до вас, немов щоб переконатися, що ви їх слухаєте. Взагалі це марні зусилля, бо в таких випадках я думаю лише про те, щоб звільнитись від них, відступити, я кажу «так», переступаючи з ноги на ногу, і як тільки стає можливо, втікаю в інший кут кімнати. Мене охоплює лють від їхньої настирливості й нескромності, претензій на якусь винятковість. На щастя, Анна не вважала за потрібне таким чином підтримувати в мені постійну увагу — вона обмежувалася тим, що дивилась мені просто в вічі, а мені було важко зберігати під час розмови невимушений, легковажний тон, якого я навмисне прибирала.
— Чи знаєте ви, як звичайно кінчають люди, подібні до Уебба?
«І мого батька», — сказала я собі подумки.
— На смітнику, — пожартувала я.
— Приходить час, коли вони втрачають свою привабливість, чи, як то кажуть, «форму». Вони не можуть пити, як колись, але ще мріють про жінок; проте вони змушені тепер їх оплачувати, згоджуватись на всякі поступки, щоб уникнути самотності. Вони окрадені, нещасні. І саме тоді вони стають сентиментальними і вимогливими. Не один на моїх очах пустився берега.
— Бідолаха Уебб, — мовила я.
Я відчувала розгубленість. Справді, такий кінець чекав і мого батька. Принаймні загрожував би, коли б Анна не взяла його під свою опіку.
— Ви над цим не замислювалися, — сказала Анна, всміхаючись ледь співчутливо. — Ви мало думаєте про майбутнє, чи не так? У цьому перевага юності.
— Прошу вас, — попрохала я, — не дорікайте мені, що я молода. Я ніколи не зловживаю цим і не вважаю, що воно дає мені право на якісь привілеї чи все в мені виправдовує. Я не надаю цьому якоїсь особливої ваги.
— А чому ви надаєте ваги? Своєму спокою, своїй незалежності?
Я боялася таких розмов, особливо з Анною.
— Нічому! — сказала я. — Ви ж знаєте, що я ні про що не думаю.
— Ви з батьком мене трохи дратуєте! Ніколи ні про що не думаєте. Ні на що велике не здатні. Нічого не знаєте! Вам подобається бути такою?
— Мені це не подобається. Я не люблю себе і не намагаюся себе полюбити. Але трапляються хвилини, коли ви змушуєте мене ускладнювати собі життя, і за це я майже серджуся на вас.
А вона, задумавшись, стала щось наспівувати; я впізнала мелодію, та не пам’ятала, про що були слова.
— Що це за пісня, Анно? Вона мене дратує…
— Не знаю. — Вона знов усміхнулася, тепер вже трохи збентежено. — Лежіть, відпочивайте, а я вивчатиму далі інтелектуальний рівень сім’ї десь-інде.
«Звичайно, — подумала я, — моєму батькові легше». Аж сюди до мене долинало: «Я ні про що не думаю, бо кохаю вас, Анно». Яка б не була Анна розумна, така відповідь мала б її переконати. Я поволі потяглася і знов устромилась обличчям у подушку. Незважаючи на те, що я сказала Анні, я думала багато. Вона, безперечно, драматизувала факти: через двадцять п’ять років мій батько буде поважним сивоголовим шістдесятирічним чоловіком, трохи схильним до віскі та барвистих спогадів. Ми разом виходитимемо в світ. Тепер я розповідатиму йому про свої пригоди, а він даватиме мені поради. Я усвідомила, що виключаю Анну з цього майбутнього, я не могла, мені ніяк не щастило помістити її в ньому. Я не могла собі уявити, як у нашому хаотичному помешканні, то порожньому, то заваленому квітами, в якому сновигають чужі люди, лунають чужі голоси, де постійно скрізь валяються валізи, запанує лад, тиша, гармонія, яку всюди приносить Анна, немов якийсь найдорожчий скарб. Мене дуже лякала смертельна нудьга: правда, відколи я по-справжньому, фізично покохала Сіріла, я стала менше боятися Анниного впливу. Я позбулася багатьох страхів. Однак найбільше я боялася нудьги, спокою. Для душевної рівновага ми з батьком потребували зовнішньої метушні. А з цим Анна ніколи б не погодилась.