Выбрать главу

— Анно, ви нам потрібні!

Тоді вона випросталася: її обличчя було зсудомлене болем. Вона плакала. І я раптом зрозуміла, що завдала удару не якійсь бездушній істоті, а живій вразливій людині.

Вона була, певно, колись ледь потайливою дівчинкою, потім підлітком, а далі жінкою. Їй було сорок років, вона була самотня, вона покохала і сподівалася щасливо прожити з ним десять, а то й двадцять років. А я… це обличчя, її обличчя, то була моя робота. Я заціпеніла, я тіпалася всім тілом, припавши до дверцят машини.

— Вам ніхто не потрібен, — прошепотіла вона, — ні вам, ні йому.

Мотор гув. Я була у відчаї: вона ж не може так поїхати!

— Вибачте мені, благаю вас…

— Вам? Що вибачити?

Сльози нестримно котилися їй по обличчю. А вона мовби їх не помічала, дивилася на мене нерухомим поглядом:

— Бідолашна моя дівчинко!

На мить притулила руку до моєї щоки й від’їхала. Я побачила, як машина зникає за рогом будинку. Мене охопила безнадія і розпач… усе сталося так швидко. І це обличчя, її обличчя…

Я почула позад себе ходу — це був батько. Він устиг уже стерти сліди Ельзиної помади, струснув з костюма соснову глицю. Я озирнулася, кинулась на нього:

— Негіднику! Негіднику!

І розридалася.

— Що сталось? Невже Анна? Сесіль, скажи мені, Сесіль…

Розділ XI

Ми побачилися лише за вечерею, обоє стривожені несподіваною можливістю знов сидіти за столом удвох. Я зовсім не хотіла їсти, він також. Обоє ми відчували, що нам треба повернути Анну. Щодо мене, то я не могла б довго згадувати те страдницьке обличчя, яке в неї було перед від’їздом, її муку та свою вину. Я забула, як спокійно все обмірковувала і як хитро складала свої плани. Я була зовсім розгублена, вибита з колії й бачила, що батько в такому самому стані.

— Як ти гадаєш, вона надовго нас покинула? — спитав він.

— Вона, певно, поїхала до Парижа, — відповіла я.

— Париж… — мрійливо прошепотів батько.

— Можливо, ми ніколи більше її не побачимо…

Він розгублено глянув на мене і через стіл схопив мене за руку.

— Ти, звичайно, дуже гніваєшся на мене. Сам не знаю, що на мене найшло… Ми з Ельзою верталися лісом, вона… одне слово, я поцілував її, а якраз у ту хвилину, певно, нагодилась Анна і…

Я не слухала його. Ельза і батько в обіймах у холодку під соснами видавалися мені такими водевільними, такими безтілесними, що я не бачила їх. Лише обличчя Анни, зсудомлене болем, зраджене мною обличчя, яке я побачила в останню хвилину, було реальне, до болю реальне. Я витягла цигарку з батькової коробки, запалила. Ось іще одна річ, якої не зносила Анна: куріння під час їжі. Я всміхнулась батькові:

— Дуже добре розумію: ти не винен… Як кажуть, хвилина безумства. Але треба, щоб Анна вибачила нам, у кожному разі тобі вибачила.

— Що ж робити? — спитав він.

Він виглядав нещасним, мені стало шкода його, потім стало шкода себе самої; чому Анна так покинула нас, невже хоче покарати за якісь пустощі? Хіба ж вона не має ніяких зобов’язань перед нами?

— Ми їй напишемо листа, — запропонувала я, — і попросимо в неї вибачення.

— Чудова думка! — вигукнув батько.

Нарешті він знайшов спосіб, як вийти із сповненої гризоти бездіяльності, якою ми томилися вже три години.

Ще не закінчивши вечеряти, ми відсунули скатертину та прибори, батько приніс велику настільну лампу, ручки, чорнильницю, свій поштовий папір, і ми сіли одне навпроти одного, вже майже всміхаючись, настільки повернення Анни видавалося нам можливим завдяки цій розіграній сцені. Перед вікном креслив у повітрі плавкі скісні лінії кажан. Батько нахилив голову і заходився писати.

Не можу пригадувати без почуття жорстокого глуму листи, сповнені добрих почуттів, які ми написали того вечора Анні. Ми сиділи обоє біля лампи, наче два старанних, не дуже вправних школярі, і мовчки працювали над цим неможливим для виконання завданням: «повернути Анну».

Проте ми все-таки створили два шедеври на цю тему, сповнені щирих слів виправдання, любові та каяття. Закінчуючи листа, я сливе була переконана, що Анна не зможе опиратися, що примирення доконечне. Я вже уявляла собі сцену прощання, сповнену делікатності й гумору. Вона відбудеться в Парижі, в нашій вітальні, увійде Анна і…

Задзеленчав телефон. Була десята година вечора. Ми здивовано глянули одне на одного, а потім у наших поглядах промайнула надія: це була Анна, вона дзвонить нам, щоб усе вибачити, сказати, що вертається до пас. Батько підскочив до телефону, радісно крикнув: «Алло!»

А потім нечутним майже голосом говорив лише: «Так, так. Де саме? Так, так». Я також устала: мене охопив страх. Я дивилася на батька, на те, як він несамохіть проводить рукою по обличчю. Нарешті він тихо поклав трубку й обернувся до мене.