Ввечері наступного дня одне вікно на другому поверсі похмурого будинку № 52 по Рівер-стріт сяяло м’яким зеленим світлом. Лампа була присунена до самої рами.
Двоє перехожих якийсь час дивилися на зелене вікно з тротуару біля протилежного будинку, потім Стильтон мовив:
– Тож, добродію Реймере, як знудитеся, приходьте сюди та всміхніться. Там, за вікном, сидить дурник. Дурник, куплений задешево, в кредит, надовго. Він або зіп’ється з нудьги або втратить розум... Але таки чекатиме, хтозна-чого. А ось і він!
Дійсно, темна постать, притулившись лобом до скла, дивилася в напівтемряву вулиці, неначе питаючи: «Хто там? Чого мені чекати? Хто прийде?»
– Одначе ви теж дурник, добродію, – мовив Реймер, беручи приятеля попідруку та допроваджуючи його до автомобіля. – Що веселого в цьому жарті?
– Забавка... іграшка з живої людини, – мовив Стильтон, – найсолодша зі страв!
1928 року лікарня для бідних, що на одній з лондонських околиць, сповнилася дикого крику: кричав від страшного болю щойно привезений старий, брудний, погано вдягнений, із виснаженим обличчям. Він поламав ногу, заточившись на темних сходах неосвітленого житла.
Потерпілого віднесли до хірургічного відділення. Випадок виявився серйозним, бо складний перелом кістки спричинив розрив судин.
По запальному процесу тканин, що вже розпочався, хірург, який оглядав бідолаху, визначив, що потрібна операція. Вона була наразі проведена, старого, ослаблого після цього, поклали на ліжко й він швидко заснув, а прокинувшись, побачив, що біля нього сидить той самий хірург, що відтяв йому праву ногу.
– Так осьде нам довелося зустрітися! – мовив лікар, серйозний, високий чоловік із сумним поглядом. – чи впізнаєте ви мене, містере Стильтон? – Я – Джон Ів, якому ви доручили чатувати день у день біля засвіченої зеленої лампи. Я впізнав вас із першого погляду.
– Тисяча чортів! – пробурмотів, придивляючись, Стильтон. – Що сталося? Чи таке можливе?
– Так. Розкажіть, що ж так круто перемінило ваш триб життя?
– Я збанкрутів... кілька крупних програшів... паніка на біржі... Ось уже три роки, як я жебрак. А ти?.. Ви?
– Я кілька років поспіль засвічував лампу, – посміхнувся Ів, – і спочатку з нудьги, а потім уже з цікавості став читати все, що мені траплялося під руку. Якось я розгорнув стару анатомію, що лежала на етажерці тієї кімнати, де я жив, і був у захваті. Мені відкрилося захоплююче царство таємниць людського організму. Наче п’яний, просидів я цілу ніч над тією книгою, а вранці пішов до бібліотеки та запитав: «Що треба вивчити, щоб стати лікарем?» Відповідь була глузливою: «Вивчіть математику, геометрію, ботаніку, зоологію, морфологію, біологію, фармакологію, латину і т. п.» Але я вперто допитувався, я все занотував собі на пам’ять.
На той час я вже два роки як засвічував зелену лампу, а якось, повертаючись увечері (я не вважав за потрібне, як напочатку, безвилазно сидіти вдома всі 7 годин), побачив чоловіка в циліндрі, який дивився на моє зелене вікно чи то з незадоволенням, чи то з презирством. «Ів – класичний ідіот! – пробурмотів той чоловік, не помічаючи мене. – Він чекає на обіцяні чудеса... авжеж, він хоча б має надію, а я... я практично банкрут!» Це були ви. Ви додали: «Дурний жарт. Не варто було викидати гроші».
У мене було придбано достатньо книг, щоби вчитися, вчитися та вчитися, не зважаючи ні на що. Я мало не зацідив вам у пику тоді на вулиці, але зауважив, що завдяки вашим глузливим щедротам можу стати освіченою людиною...
– А далі? – тихо запитав Стильтон.
– Далі? Гаразд. Якщо бажання велике, виконання не забариться. На одній квартирі зі мною жив студент, який зглянувся на мене та допоміг, десь за півтора року, скласти вступні іспити до медичного коледжу. Як бачите, я виявився здібним...
Запала мовчанка.
– Я вже давно не підходив до вашого вікна, – мовив Стильтон, приголомшений оповіддю Іва, – давно... дуже давно. Але мені здається, що там і досі світить зелена лампа... лампа, що осяває темряву ночі. Пробачте мені.
Ів дістав годинника.
– Десята. Вам пора спати, – мовив він. – Ймовірно, тижнів через три ви вже матимете змогу покинути шпиталь. Тоді зателефонуйте мені, – мабуть, я дам вам роботу в нашій амбулаторії: записувати імена хворих, що приходять. А надалі, спускаючись темними сходами, запалюйте... хоча б сірник.
11 липня 1930 р.
Оригінал твору: http://www.serann.ru/t/t417_0.html
Публікація: http://zahid-shid.net/index.php?rt=pereklad&num=6&start=1