— Так, забудь оте гниле яблуко, ходімо в ліжко, — сказала вона. — В мене є те, що поможе тобі заснути. Можеш брати досхочу.
— Це добре, але краще не треба, — відповів я. — Щось у мене коїться з сечовиком, не хочу, щоб тобі передалося.
Вона вигнула брову.
— З сечовиком, треба ж таке. Скажи краще, що не з тією вуличною дівчиною закрутив останнього разу, коли був у Батон-Ружі.
Я ніколи не був у Батон-Ружі, а вуличних дівчат і пальцем не торкався, і ми обоє це добре знали.
— Це просто звичайний уретрит. Мама колись казала, що до хлопців він чіпляється, коли вони до північного вітру ходять.
— А ще твоя мати сиділа весь день удома, коли розсипле сіль, — зауважила моя дружина. — Доктор Седлер…
— Е ні, — здійняв руку я. — Він змусить мене пити сульфу, а я від неї блюватиму в кожному кутку кабінету вже до кінця тижня. Воно саме мине, але до того часу краще нам триматися подалі від грального майданчика.
Вона поцілувала мене в лоб одразу над лівою бровою, від чого в мене завжди бігли по тілу мурашки… і Дженіс добре це знала.
— Бідося-котик. Наче того гада Персі Ветмора не досить. Приходь у ліжечко.
Я так і зробив. Але спершу вийшов на задній ґанок відлити (а перед тим перевірив напрямок вітру, послинивши палець, — батьківські настанови дитинства ніколи не лишаються без уваги, хай би якими дурними вони насправді були). Пісяти надворі — одна з радощів сільського життя, яку так і не оспівали у своїх віршах поети. Але тієї ночі то був не мед; рідина, що з мене витікала, була пекуча, наче цівка підпаленої вугільної нафти. Однак, за моїми відчуттями, удень було наче гірше, а два-три дні тому — точно гірше. У мене зажевріла надія на те, що, може, я почав одужувати. Та ніколи ще надія не була такою марною. Ніхто мені не сказав, що часом та бактерія залазить усередину, туди, де мокро й тепло, і перечікує день-два перед тим, як знову вшкварити. Я б здивувався, якби таке почув. А ще більше здивувався б, якби почув, що мине якихось п’ятнадцять-двадцять років — і з’являться пігулки, які можна випити й за рекордний час вигнати цю інфекцію зі свого тіла… від цих пігулок тобі може бути трохи млосно чи в кишках почнуться танці, але майже ніколи ти від них не блюватимеш так, як від сірчаних таблеток доктора Седлера. Тоді, у 32-му, не було на те ради — ти міг тільки чекати й намагатися не звертати уваги на відчуття, ніби хтось тобі в пісюн налив вугільної нафти, а потім підніс запаленого сірника.
Я докурив цигарку, пішов у спальню й нарешті заснув. А снилися мені дівчатка з сором’язливими усмішками й закривавленим волоссям.
6
Наступного ранку на столі в мене лежала рожева записка з проханням якнайшвидше зайти в кабінет начальника. Я знав, у чому річ. У нашій грі існували неписані, проте дуже важливі правила, і минулого дня я ненадовго припинив за ними грати. Тому я відтягував цю зустріч, скільки міг. Так само, як відвідини лікаря зі своєю сечостатевою проблемою. Я завжди вважав, що всі ці заклики «зроби вже нарешті й забудь» трохи переоцінюють.
У будь-якому разі, до кабінету начальника Мурза я не поспішав. Спочатку зняв із себе вовняний формений піджак, повісив на спинку стільця й увімкнув вентилятор у кутку — днина знову видалася гаряча. Потім сів і проглянув нічний звіт Брутуса Говелла. Нічого тривожного в ньому не знайшов. Делакруа трохи поплакав після відбою (він плакав майже щоночі, більше себе було шкода, ніж людей, яких він живцем спалив, не сумніваюся), а потім витяг мишу, Містера Джинґлза, із сигарної коробки, в якій той спав. Це заспокоїло Дела, і до ранку він проспав, як немовля. Містер Джинґлз ту ніч, найпевніше, провів на пузі в Делакруа, обкрутивши хвостом лапи, дивлячись незмигно. Неначе Господь Бог вирішив, що Делакруа потребує ангела-охоронця, але у Своїй безмежній мудрості постановив, що для такого щура-людиновбивці, як наш друзяка з Луїзіани, згодиться лише миша. У звіті Брутала цього всього, звісно, не було, але я відтрубив достатньо нічних змін, щоб читати між рядків. Була там і коротка нотатка про Коффі: «Лежав без сну, не шумів, можливо, трохи поплакав. Я пробував його розговорити, але Коффі кілька разів щось невиразно буркнув, і я дав йому спокій. Може, Полу чи Гаррі більше пощастить».
«Розговорити» насправді було центральним елементом нашої роботи. Тоді я цього не знав. Але, озираючись назад із оглядового майданчика свого дивного старечого віку (мабуть, старечий вік завжди видається дивним людям, які мусять його витримувати), я розумію, що так воно й було. А тоді я не бачив того, що було таким важливим для нашої роботи — як дихання для життя. «Літунам» не обов’язково було добре вміти «розговорити», але це було життєво необхідним для мене, Гаррі, Брутала й Діна… і саме тому Персі Ветмор був такою ходячою катастрофою. Його ненавиділи в’язні, ненавиділи наглядачі… усі його ненавиділи, крім впливових знайомих, самого Персі і, можливо (але тільки можливо), його матері. Він був як доза білого миш’яку, яким посипали весільний торт. І мені здається, я від самого початку знав, що з ним буде лихо. Він був нещасним випадком, якому дуже кортить статися. Що ж до інших, то ми б зневажливо скривилися, якби хтось нам сказав, що найбільше користі від нас — не як від наглядачів над страченцями, а як від їхніх психіатрів. (Десь там, усередині, мені й досі хочеться зневажливо скривитися.) Але розговорювати ми вміли… а без розмов люди, що постали перед Старим Іскруном, мали бридку звичку з’їжджати з глузду.