Унизу під звітом Брутала я зробив позначку — поговорити з Джоном Коффі (принаймні спробувати) — і перейшов до записки від Кертіса Андерсона, головного асистента начальника. У ній було написано, що він, Андерсон, чекає ДАС для Едварда Делакроа (Андерсон зробив помилки в обох словах; насправді засудженого звали Едуард Делакруа) найближчим часом. ДАС розшифровувалося як дата страти. Якщо вірити записці, авторитетне джерело повідомило Кертісові, що французик вирушить у похід незадовго до Гелловіну. 27 жовтня, на його здогад, а здогади Кертіса Андерсона завжди були дуже інформованими. Але перед тим ми могли очікувати нового пожильця, на ім’я Вільям Вортон. «Він той, кого ти б назвав “проблемною дитиною”, — писав Кертіс своїм нахиленим уліво й чомусь манірним почерком. — Люто скажений і пишається цим. Останній рік чи десь так швендяв по всьому штату й нарешті попався. Під час збройного нападу вбив трьох людей, серед них одну вагітну. Четвертого прикінчив при спробі втечі. Патрульного штату. Черниці й сліпого в списку бракує». Тут я несамохіть усміхнувся. «Вортону 19 років, на верхньому л. передпліччі в нього витатуйовано “Малюк Біллі”. Раз чи два тобі доведеться дати йому по носі, я тобі гарантую, але обережніше з цим. Цьому типу просто до всього байдуже». Цю останню думку він підкреслив двічі, а тоді завершив: «А ще він може зависнути надовго. Подає апеляції, до того ж він неповнолітній».
Божевільний підліток, подає апеляції, цілком може затриматися. Ой, до чого ж «приємно» було це все читати. Зненацька день здався мені ще гарячішим, і я більше не міг відкладати візит до начальника Мурза.
За час моєї роботи наглядачем у «Холодній горі» в нас змінилося три начальники; Гел Мурз був останнім і найкращим із них. Причому без жодних зусиль. Чесний, прямий, позбавлений навіть рудиментарної дотепності, як у Кертіса Андерсона, зате наділений достатньою політичною здогадливістю, щоб зберегти роботу в ті похмурі часи… та досить чесний, щоб не піддатися спокусі вступити в гру. Вище він піднятися не міг, але це, здавалося, його й не турбувало. У ті часи йому було п’ятдесят вісім чи дев’ять років. Його порізане глибокими зморшками обличчя нагадувало мисливського пса. Бобо Марчанту біля нього було б затишно, як удома. Волосся в нього було все сиве, а руки дрижали від якогось парезу, але він був ще дужий. За рік до того на прогулянковому подвір’ї до нього кинувся в’язень із заточкою, вирізьбленою з планки дерев’яного ящика. Мурз не здригнувся: вхопив лайдака за зап’ястя й викрутив так сильно, що кістки поламалися з таким тріском, як сухі галузки в багатті стріляють. Лайдак, забувши про всі свої претензії, впав навколішки на землю й завищав, кличучи маму. «Я не вона, — культурним голосом південця сказав Мурз, — але якби нею був, підібрав би спідницю й посцяв на тебе з того самого лона, яке привело тебе на світ».
Коли я переступив через поріг його кабінету, він хотів було підвестися, та я махнув рукою: мовляв, не вставай. Потім сів у крісло навпроти нього й почав із того, що поцікавився станом його дружини… тільки в наших краях говорять не так. «Як там твоя красунечка?» — ось що я спитав, наче Мелінда прожила всього сімнадцять літ, а не шістдесят два чи три. Моє запитання йшло від щирого серця — вона була такою жінкою, яку я сам міг би покохати й узяти за дружину, якби лінії нашого життя збіглися, — але й трошки відвернути його увагу від основної проблеми я теж був не проти.
Він глибоко зітхнув.
— Не дуже добре, Поле. Зовсім недобре.
— Знову головні болі?
— Цього тижня тільки раз, але цей раз був найгірший, позавчора майже на цілий день її в ліжко вклав. А тепер у неї з’явилася кволість у руці… — Він здійняв свою власну, поцятковану старечою «гречкою» праву руку. Ми обидва секунду-дві дивились, як вона тремтить над бюваром, потім він знову її опустив. Я бачив, що він би все віддав, аби не розповідати мені того, що розповідав, а я віддав би приблизно стільки ж, аби тільки цього не чути. Голова в Мелінди почала боліти навесні, і все те літо лікар запевняв її, що це «мігрені від нервової напруги», спричинені, мабуть, стресом від виходу Гела на пенсію. От тільки вони обоє дочекатися вже не могли, коли він вийде на пенсію, а моя дружина сказала мені, що мігрень — хвороба не старих, а молодих; на той час, коли страждальці від неї досягають віку Мелінди Мурз, мігрені зазвичай ідуть на спад, а не навпаки. Тепер ще ця слабкість руки. Мені це зовсім не нагадувало нервову напругу; мені це нагадувало триклятий інсульт.