Оце той Джон Коффі, якого я попрошу вас тримати десь у закапелках пам’яті, доки я у своїй розповіді досягну того місця, звідки розпочав. Той Джон Коффі, що лежить на ліжку, той Джон Коффі, що боявся темряви і, мабуть, небезпідставно, бо хіба в темряві на нього не могли чигати дві фігури з білявими кучериками, не дівчатка більше, а спраглі помсти гарпії? Той Джон Коффі, чиї очі завжди спливали слізьми, наче кров’ю з рани, що ніколи не загоїться.
7
Отож, Вождь згорів, Президент пішов. Але недалеко — до блока С, домівки для ста п’ятдесяти пожиттєвиків у «Холодній горі». Пожиттєве для Преза протривало двадцять років. 1944 року його втопили в тюремній пральні. Не в «Холодній горі»; «Холодна гора» закрилася 1933-го. Навряд чи для в’язнів це мало якесь особливе значення. Стіни є стіни, як вони кажуть, а Старий Іскрун, підозрюю, був достоту такий самий смертоносний у своїй кам’яній кімнатці, як і в коморі «Холодної гори».
Що ж до Преза, то хтось пхнув його обличчям у казан із рідиною для хімічного чищення і потримав. Коли наглядачі витягли його звідти, обличчя в нього майже не було. Довелося впізнавати за відбитками пальців. Загалом йому краще було б на Іскруна сісти… але тоді він би не прожив ці зайві двадцять років, правда ж? Хоча сумніваюся, що він був про них дуже високої думки в останні хвилини свого життя, коли його легені вчилися дихати «Гекслайтом» і їдким лугом.
Того, хто з ним таке вчинив, так і не знайшли. На той час я вже полишив роботу в пенітенціарній системі, але мені написав Гаррі Тервілліґер і розповів.
«Вирок йому пом’якшили, бо він був білий, — писав Гаррі, — але врешті-решт воно ніде від нього не ділося. Період очікування страти затягнувся, та й усе, так я собі думаю».
Коли През пішов, у нашому блоці Е запанувала тиша. Гаррі й Діна тимчасово перевели в інші блоки, і на Зеленій милі якийсь час працювали тільки я, Брутал і Персі. Тобто насправді я і Брутал, бо Персі тримався осторонь. Кажу вам, той молодик геніально вмів знаходити, що б такого не зробити. Час від часу (але тільки коли поряд не було Персі) до нас навідувалися хлопці, на «всмак побалакати», як називав це Гаррі. Часто разом із ними з’являвся й мишачок. Ми годували його, і він їв сидячи, урочистий, наче цар Соломон, і поглядав на нас своїми яскравими очицями — краплинками нафти.
Гарні то були кілька тижнів, спокійні й легкі, хай навіть Персі й бурчав частіше, ніж треба було. Але все добре рано чи пізно закінчується, й одного дощового понеділка в кінці липня (я вже згадував, яким дощовим і вологим видалося те літо?) я опинився на ліжку відчиненої камери в очікуванні Едуарда Делакруа.
Його поява супроводжувалася несподіваним гармидером. Двері, що вели у дворик для прогулянок, з гуркотом відчинилися, впускаючи досередини потік світла, задзеленчали ланцюги, чийсь переляканий голос забелькотів щось сумішшю англійської та кейджено-французької (провінційною говіркою, яку в’язні «Холодної гори» називали «да баю»), і Брутал заволав: «Так! Перестань! Заради Бога! Персі, годі!»
Я майже задрімав на ліжку, яке призначалося Делакруа, але підскочив. Серце важко гупало в грудях. До Персі в блоці Е майже ніколи не зчинявся такий галас; наче поганий запах, він приніс його з собою.
— Ану пішов, йобаний французький підар! — заверещав Персі, не звертаючи на Брутала уваги. І з’явився, тягнучи за руку чоловічка, не більшого за кеглю для боулінгу. В іншій руці Персі тримав свого кийка. Його зуби щирилися в напруженій гримасі, обличчя пашіло червоною люттю. Але заразом вигляд у нього був не те щоб дуже нещасний. Делакруа силкувався встигати за ним, але ноги в нього були скуті кайданами. Хоч би як швидко він човгав ними, Персі тягнув його за собою швидше. Я вискочив із камери якраз вчасно, щоб підхопити його й уберегти від падіння. Так ми з Делом і познайомилися.