— Начальнику, ти точно хочеш там з ним бути?
Нечасто мені доводилося чути в голосі Гаррі Тервілліґера нервові нотки — він стояв зі мною пліч-о-пліч під час тюремних заколотів шість чи сім років тому й ні на мить не завагався, навіть коли поповзли чутки, що в когось із в’язнів може бути зброя. Але тієї миті Гаррі помітно нервувався.
— Здорованю, в мене будуть із тобою неприємності? — спитав я, сидячи на ліжку й щосили напускаючи на себе бравий вигляд (той уретрит, про який я вже згадував, розгулявся ще не так сильно, як згодом, та все одно за відчуттями то була далеко не прогулянка на пляжі, можете мені повірити).
Коффі звільна хитнув головою — вліво, вправо, знову до центру. Коли його очі зупинилися на мені, їх погляд більше не відривався.
В одній руці Гаррі тримав планшетку з паперами на Коффі.
— Дай йому, — розпорядився я. — Вклади в руку.
Гаррі так і зробив. А великий бовван узяв, повільно, як сновида.
— А зараз принеси мені, здорованю, — наказав я, і Коффі поніс, дзеленькаючи ланцюгами. Тільки щоб увійти до камери, йому довелося пригнути голову.
Я подивився на нього знизу вгору, для того, аби пересвідчитись, що його зріст — це факт, а не оптична ілюзія. Але все було насправді — шість футів вісім дюймів. Його вагу записали як двісті вісімдесят, але, по-моєму, цифра була лише приблизною; у ньому було триста двадцять, а може, й усі триста п’ятдесят фунтів. У полі «Шрами й особливі прикмети» друкованими літерами рукою Маґнуссона, старого активіста на реєстрації, було виведено одне слово: «БАГАЦЬКО».
Я підвів погляд. Коффі, човгаючи ногами, відійшов трохи вбік, і мені тепер було видно Гаррі — він стояв на протилежному боці коридору перед камерою Делакруа (на момент прибуття Коффі француз був єдиним іншим ув’язненим у нашому блоці). Дел був хирлявим лисіючим чоловічком із вічно стривоженим лицем бухгалтера, який знає, що розтрату вже зовсім скоро викриють. Ручна миша сиділа в нього на плечі.
Персі Ветмор прихилився до одвірка камери, яка щойно стала камерою Джона Коффі. Він витяг свій пекановий кий із саморобного чохла, в якому його носив, і постукував собі по долоні. Так робить людина, коли має забавку, якою їй кортить гратися. І раптом мені стало нестерпно від того, що він поряд. Може, причиною цього була неприродна спека, а може, інфекція сечових шляхів розігрівала мені пах і через це під фланелевою білизною свербіло так, що я ледве тримався; а може, дошкуляло знаття про те, що штат прислав мені чорношкірого за-п’ять-хвилин-ідіота, щоб я його стратив, а в Персі помітно чухалися рученята від бажання їх до новоприбулого прикласти. Ймовірно, усе це зійшлося докупи. Хай там що, ненадовго мене геть перестали турбувати його зв’язки в політиці.
— Персі, — сказав я. — Там лазарет переносять.
— Білл Додж тим усім керує.
— Я знаю. Іди допоможи йому.
— Це не моя робота, — огризнувся Персі. — Моя робота — оце мугирило.
«Мугирило» — фірмове кумедне слівце, яким Персі називав здорованів, суміш «мугиря» і «здоровила». Високі люди його бісили. Персі не був худорлявим, як Гаррі Тервілліґер, але він був коротуном. Півник-задирака, з тих, що люблять уплутуватися в бійки, особливо коли розподіл сил на їхню користь. І дуже пишався своїм волоссям. Руки так і тяглися себе пригладжувати.
— Тоді ти свою роботу виконав, — сказав я. — Переходь до лазарету.
Персі відкопилив нижню губу. Білл Додж і його люди переносили коробки й стоси простирадл, навіть ліжка тягали; весь лазарет переїжджав у нову каркасну будівлю на західному боці тюрми. Робота в спеку, підйом вантажів. Персі Ветмор не хотів бути причетним ні до того, ні до іншого.
— Їм вистачає рук, — не здавався він.
— Тоді йди покомандуй, — підвищив голос я. Гаррі скривив гримасу, але я не звернув уваги. Якщо губернатор накаже начальнику Мурзу мене звільнити за те, що не те пір’ячко скуйовдив, то кого Гел Мурз поставить на моє місце? Персі? Не смішіть. — Мені, Персі, зовсім не цікаво, що ти робитимеш. Ти, головне, зроби так, щоб я тебе тут не бачив.
Спершу я подумав, що зараз він упреться рогом і будуть справжні проблеми з Коффі, який стовбичив на місці, наче найбільший у світі зупинений годинник. Та потім Персі загнав кийка в саморобний чохол (дурна клята данина його марнославству) і з гордовитим виглядом покрокував коридором. Я не пам’ятаю, хто з наглядачів того дня сидів за столом чергового (підозрюю, що один з «літунів»), але Персі, мабуть, не сподобалось, як той на нього глянув, бо він прогарчав: «Ану прибери цю хрінову посмішку, бо я з тебе її приберу», — коли проходив повз стіл. Забряжчали ключі, з прогулянкового подвір’я на мить увірвалося досередини вибухове гаряче сяйво сонця, і Персі Ветмор зник, принаймні на якийсь час. Миша Делакруа, посіпуючи вусиками-ниточками, перебігла з одного плеча французика на інше.