Минає година, друга. Стояки начебто легші, ніж учора, коли я носив їх з Ву. Призвичаївшись до червонуватої імли підземелля, з подивом помічаю, що мій напарник тримає на плечі стояк ледь не посередині. Тому ноша вже не так тисне на мене. Виходимо з тунелю, я кидаю індіянинові:
— Візьміть ближче до краю, вам дуже важко.
— Загбі сильний, — тихо відповідає індіянин. — Загбі трохи допоможе тобі. Ти не звик.
Тепер я бачу дещо таке, чого не розгледів раніше: індіяни, котрі дужчі, міцніші, як і Загбі, тримають стояки та рейки так, щоб більший тягар прийняти на себе і полегшити ношу товаришеві. Крислаті капелюхи не розкумекали цих хитрощів, мабуть, їм не спадає на думку, що невільники здатні підсобляти один одному.
За широкою спиною Загбі я почуваю себе якось спокійніше, не так самотньо. Мені легше, тепер я довше протримаюсь. Як знесилюся, жбурну кляту ношу на землю, і край. Що вони мені заподіють? Нехай! Он під ногами грудка цементу, схоплю, відбиватимуся, хоч одному крислатому капелюхові розкраю голову.
Не зупиняючись, індіянин раптом запитує:
— Це правда, що каджао живуть на березі великої ріки?
— Авжеж, правда.
— Загбі вірить тобі, твої слова щирі. Загбі розуміє, ти надумав тікати…
— Ну, це ви вигадуєте, — розгублено заперечив я, та він, не слухаючи, продовжував:
— …І хоче тебе попередити: вирватися звідси майже неможливо. Втікачів завжди наздоганяли. Останнім відважився Чульпаа — Гостре Око. Обдурив сторожу, пробрався через дріт з колючками і зник. Чульпаа прудкий, як вітер, уміє заплітати сліди, наче лисиця, він не знав утоми. Обіцяв привести людей, які допоможуть нам позбавитися влади могутніх. Чульпаа сказав те ж саме, що сказав ти: каджао не щезли із землі, вони мешкають на березі великої ріки… Тільки люди так і не прийшли, щоб порятувати нас. І ніхто не знає, що сталося з Чульпаа.
— Коли це було? Коли втік Гостре Око?
— Давно, ще до великих дощів.
З півсекунди я не розплющував очей. По той бік Вачуайо в далину пролягло зелене море. Дим, що струмочиться вгору, дим бару-орчете, неймовірний, як сон. Тривога в очах Катультесе: «Людина спричинила смерть людині…»
Чульпаа — Гостре Око! Ось хто не дійшов до Пері. Подолав безмежні простори сельви і загинув майже біля людей, до яких поспішав за поміччю.
— Він з племені галу? — запитав я і помітив, як у Загбі напружилася спина.
— Так, Гостре Око — галу. Звідки тобі це відомо? Люди його племені працюють он там, — вільною рукою індіянин показав у глиб тунелю, де пульсувало синє сяйво. — Він також копав землю.
— Загбі, я все поясню потім. Ви не помилилися. Я хочу втікати. Люди нічогісінько не знають про цих бандитів, які засіли тут, у джунглях, і знущаються з індіян. Вони тримають вас у рабстві. Не розумієте? Нічого, настане час — зрозумієте… Допоможіть мені. Удвох нам буде легше, ми доберемося до великої ріки. Там мій батько. Він повезе вас до президента… Не розумієте? Ну, до верховного вождя усіх племен вашої країни. Ви розкажете йому про все. Вождь має металевих птахів, у нього багато воїнів, вони прийдуть сюди і покарають тих, що засіли за Кам'яним муром.
Індіянин помовчав. Потім неголосно промовив:
— Загбі не може піти звідси, не попрощавшись із своєю дружиною.
— Ви одружені, Загбі? Де ж ваша сім'я?
— Наших матерів та жінок тримають окремо, у великій хижі, яку ти називаєш бараком. Нам дуже рідко дозволяють зустрічатися. Своїх дітей ми не бачимо зовсім, їх віднімають у матерів ще немовлятами.
— Хоч убийте мене, не розумію! Хіба ж можна терпіти таку наругу, Загбі? Адже вас багато, чоловіків, молодих хлопців. Напасти на сторожу, забрати зброю, а потім… До Кам'яного муру! Могутнім доведеться несолодко. Чого ж ви чекаєте?
Загбі уповільнив крок.
— Ми про це думали. Каджао та галу думали разом. З могутніми дуже важко боротися. Вони убивають людей здаля, їхня зброя спалює вогнем. Та найстрашніше, що в них…
Він замовк. Почувся близький гуркіт, і болісний зойк забився під склепінням тунелю. Попереду заметушилися напівголі постаті, забігали крислаті капелюхи. Ми наблизились до землекопів і зупинилися. На землі корчився закривавлений чоловік. Купа стояків, яка накопичувалася з самого ранку, зненацька розвалилася, придавивши індіянина. Він стогнав, не міг вибратися з-під важких залізобетонних паль.
Загбі ступив крок уперед. У цей час із-за високого металевого резервуару вийшов Кносе. Він був одягнений у робочий комбінезон, збоку на поясі метлявся протигаз — у тупику, де тунель закінчувався, завжди клубочився їдкий дим від вибухівки. Підбігли крислаті капелюхи. Кносе щось різко наказав їм. Високий сутулий наглядач вихопив у робітника пальник зварювального апарата. Синій палахкотливий струмінь із сичанням увіткнувся в землю, лизнув стояки і на мить затримався на тілі лежачого. Несамовитий крик заморозив кров.
Я ще ніколи не чув, щоб так кричала людина. Індіяни кидали стояки та рейки, бігли геть до виходу з підземелля. У Загбі на шиї напнулися жили. Ми жбурнули свою ношу під ноги, відступили до стіни, з якої тихими ручаями осипався пісок. З нами порівнялася група індіян. Троє раптом зупинилися, круто повернули назад і накинулися на крислатих капелюхів. Я вгледів Ву, з ним був юнак у подертих трусах і ще один, широкоплечий, високий каджао. Наглядачі не встигли вихопити зброю, трійця налетіла на них. Сутулий упав, збитий з ніг кулаком широкоплечого індіянина, випустив з рук пальник. Синій струмінь затанцював, закрутився на землі, зачепив когось із наглядачів… Біля резервуару сплівся клубок тіл, хтось хрипів, лаявся, мигтіли кулаки, спітнілі закривавлені обличчя.
Рвонувшись уперед, я відчув міцну руку Загбі.
— Туди не можна! — видихнув він, притискаючи мене до стіни. Я пручався, кричав, не в силі звільнитися з його обіймів. Індіянин затулив мені рота долонею, повалив на землю.
Кносе, тримаючи руки в кишені комбінезона, з хвилину мовчки спостерігав за бійкою. В нього на поясі, поруч з протигазом, жовтіла кобура з пістолетом, але він наче забув про зброю.
— На місця! Геть на свої місця, червоношкіре поріддя! — загорлав раптом Кносе, зриваючись з голосу. — Кому кажу, брудні мавпи! Ну!
І клубок тіл, що секунду тому звивався на землі, миттю розпався. Крислаті капелюхи з лайкою обтрушували мундири, один скімлив, волочачи ногу. Останнім підвівся, хитаючись, сутулий наглядач. Високий каджао, який тримав його за горлянку, опустив руки, і вони в нього обвисли, як неживі. Виструнчившись, індіянин винувато дивився на Кносе, а той посміхався вдоволеною презирливою посмішкою.
Інші два хлопці, що встряли в бійку, також зів'яли. З розквашених губів Ву цибеніла кров, він стояв весь зіщулившись, наче заворожений, запобігливо дивився в очі Кносе. Його рухливе, розумне лице ніби закам'яніло і втратило власні риси. То було лице недоумка, ладного виконати все, що йому накажуть. Широкоплечий індіянин теж непевною ходою рушив до Кносе. Понуро згорблена постать, безвільні рухи. Кносе поманив пальцем.
— Усі — до мене! Ближче! Ще ближче, гидюча наволоч!
Троє, безмовно підкоряючись, ішли на його голос. Широкоплечий по-дитячому схлипнув, упав на коліна перед Кносе. Той відіпхнув його від себе, штовхнув чоботом у груди. Ву робив якісь дивні рухи руками, присідав, неголосно бурмотів щось і зненацька заспівав. Юнак у подертих трусах підбіг до нього, заплескав у долоні і зайшовся сміхом, закотивши під лоба очі.
— Лупцюй його! — Кносе кивком голови показав юнакові на широкоплечого. Юнак стрибнув, як кішка, і повис на здорованеві, вчепірився йому у волосся. Високий дужий каджао навіть не захищався, стояв на колінах, розмазував по щоках сльози. Ву кружляв навколо у скаженому дикому танку.
Все, що я побачив, було для мене незбагненно. Подумав — божеволію. Опам'ятався вже на повітрі, біля входу в тунель. Індіяни поспіхом розбирали стояки та рейки, по двоє, підтюпцем пірнали в підземелля. Очі людей були сповнені жаху.