Выбрать главу

— Мамо, вони й тебе примушували написати батькові?

— Спочатку пробували. Потім побачили, що марно стараються.

— А фрейлейн Труда… Мамо, де ти з нею зустрічалася?

— Яз нею працюю.

— Ти? З нею?

— Не лякайся, хлопчику, — заспокоїла мати. — Працювати я погодилася тільки заради того, щоб хоч чим-небудь допомогти дітям, маленьким індіянам. Малюків забирають у матерів і віддають Труді. На виховання, — з притиском мовила вона. — Індіяни майже не бачать своїх дітей, вони не знають… — Ніби схаменувшись, мати додала скоромовкою: — Я біля малечі за няню. Беззахисні чорноокі хлопчики та дівчатка ростуть без батьківської ласки. Їх тримають у двоповерховому будинку під бляхою, в пальмовім гайку. То і є «інтернат», в якому порядкує фрейлейн з пов'язкою на оці.

Тут я пригадав. Постать жінки в халаті на ґанку. Постать, що так нагадувала когось… То ж була мама! Звичайно, вона. Та мені в той час здалася б неймовірною навіть сама думка, що я можу стрінути тут, у джунглях, свою матір, яку всі вважали загиблою.

Я запитав:

— Для чого ж зігнали туди дітей?

— Для чого? Щоб вони… Щоб підготувати з них покірних виконавців чужої волі. Брендорфу потрібні раби, які б слухняно, не замислюючись, робили все, що від них вимагатимуть. От фрейлейн і прищеплює їм змалечку рабські задатки. В неї свій метод. Але про це за кілька хвилин не розкажеш. Одне мені ясно: все, що тут діється, це модель у зменшеному вигляді того світу, про який мріє Брендорф у своїх планах.

Почувши дещо про дітей, голоси яких доносилися з двоповерхового будинку, я відчув, що мати сказала мені не все. Разом із холодком, що поповз по спині, виникла неясна тривожна догадка, обрамлена зловісною картиною. Тунель. Лезо голубого полум'я. Болісний крик. Міднотілі постаті, що кинулися на наглядачів і вмить поникли, зів'яли. В індіян наче помутнів розум. А за хвилину перед тим Ву і його друзі були люди як люди. Що ж сталося з ними?

У матері сполотніло обличчя, я бачив, що вона і чекала, і боялася мого запитання.

— Препарат ЛСД, — неголосно сказала вона. — Вдосконалення фрейлейн Труди…

В цей час як із-під землі біля нас виріс крислатий капелюх.

* * *

Перш ніж поновити в пам'яті дальші події, я хочу ще раз скористатися з поради професора Синиці.

Вчора по обіді відеофон знову з'єднав мене з міським архівом. З екрана посміхався сухенький сивий дідусь. Я подякував йому за попередні документи. Він вдоволено закивав білою головою.

— Приємно, дуже приємно, юначе, що наше тихе паперове господарство зацікавило вас. Ми запрограмували нову тему вашого замовлення. Будь ласка! Маєте цілу купу інформації. Ви готові працювати? Транслюю!

По екрану поволі попливли темні рядки друку. Газетні шпальти і журнальні сторінки змінювали одна одну, перебігали часом уже забуті назви видань — наші та іноземні, з'являлися та щезали фотоілюстрації, кольорові знімки. Старий архіваріус мав рацію. Преса минулого століття чимало гомоніла про те, що цікавило мене сьогодні. Матеріалів було вдосталь. Дещо я перезняв з екрана.

Ось стаття, що була надрукована в американському журналі «Лук», тобто «Погляд». Її автор, якийсь Бенджамін Г. Фредес, з багатьма подробицями змалював загадкову історію, що трапилася влітку 1951 року в невеличкому французькому місті Сент-Еспрі.

Усе почалося з дому фермера Тастевена. Там діялося щось дивне. Декілька дорослих людей, серед них син фермера, здоровань-парубійко, серед ночі раптом зчинили ґвалт: вся сім'я реготала до знеможіння, то плакала, то горлала пісень. На ранок залементували і в оселях сусідів Тастевена. Один поважний пан заповз під ліжко й голосив: «Дивіться, дивіться… Он скаче вогненна куля! Вона усіх нас спопелить! Рятуйте!» Другий, колишній льотчик, на ймення Пуше, вистрибнув з вікна другого поверху з криком: «Я літак! Я чудово літаю!» Він пошкодив ноги. Однак схопився і побіг. На вулиці два полісмени та кілька перехожих намагалися вгамувати його. В Пуше з'явилася нелюдська сила, він завиграшки розкидав усіх. Лише через годину вдалося відвезти його до лікарні.

Того дня десятки людей поводили себе як навіжені. Декотрі дерлися на стіни, трощили меблі, інші несамовито волали, ганялися за автомобілями, вривалися в чужі квартири. Містечко здавалося збіговиськом психічно хворих… Незабаром люди почали вмирати.

Місцеві лікарі з ніг падали, але не могли нічого вдіяти, бо навіть не зуміли поставити діагнозу масового захворювання. Чутка про трагедію в Сент-Еспрі поширилася по країні. Розслідуванням зайнявся професор Олів'є з криміналістичної лабораторії у Марселі. Незабаром у газетах з'явився його висновок: «Аналіз проб дає характерну токсикологічну і біологічну картину отруєння алкалоїдом ріжків». Спеціалісти тут же виступили з додатковими поясненнями. Ріжки — отруйний грибок фіолетового кольору, що іноді утворюється в зерні хліба. В часи середньовіччя траплялися випадки масового отруєння ріжками, гинули цілі села. В народі це явище називали «Антоновим вогнем». Відтоді ріжки майже не проявляли своєї страхітливої агресивності. Вважалося, що з піднесенням культури землеробства смертоносний фіолетовий грибок зник назавжди. Епідемія в Сент-Еспрі спалахнула після того, як люди поїли хліба з місцевої пекарні. Пекар дав свідчення поліції: він змолов зерно, яке, справді, було дуже засмічене.

При тому з'ясувалася цікава деталь. Троє жителів містечка, які також споживали отруєний хліб, не відчули на собі впливу алкалоїду. Очевидно, в окремих осіб виробився якийсь природний, можливо, спадковий імунітет проти алкалоїду ріжків.

Крім статті Бенджаміна Г. Фредеса, я натрапив також на одне повідомлення тогочасної швейцарської преси.

«Відомий вчений хімік Гофман нещодавно зробив заяву про те, що йому вдалося добути чи не найсильнішу з існуючих у природі отруту. Ця диявольська речовина не має запаху, не відчутна на смак, легко розчиняється у воді і нестійка в повітрі.

Як іноді трапляється, відкриттю вченого сприяв випадок, до того ж зовсім не з приємних. Одного разу Гофман після роботи їхав додому на велосипеді. Зненацька весь навколишній світ постав перед ним у кривому дзеркалі. Все змістилося, набуло дивовижних форм. Гофману здавалося, наче він бачить сам себе здаля, а його тіло блискавично виростає до велетенських розмірів, голова сягає ледь не до хмар, а руками він може обійняти вежу міської ратуші. Потім перед очима вченого виникли потворні химери, звірі з копитами та з лев'ячими гривами, риба з пащекою тигра, мурахи з будинок завбільшки. Хімік з пронизливим криком в'їхав велосипедом у вітрину ювелірної крамниці, дуже поранився склом і знепритомнів. Пам'ять і нормальне прийняття навколишнього поновилися лише наступного дня. Все бачене Гофман добре пам'ятав, власних вчинків контролювати не міг. Вже як галюцинації зникли, вчений пригадав, що того незвичайного дня він у своїй лабораторії мав справу з алкалоїдом ріжків. Якась мізерна частка речовини випадково потрапила йому на губи…

Згодом, під час експерименту, хімікові вистачило однієї чотиритисячної грама алкалоїду, щоб убити слона. Крапля отрути Гофмана, розчинена в басейні для плавання, перетворює всю воду на страшну рідину, яка викликає в людини неймовірні абсолютно непередбачені реакції.