— Ей, ви, там, біля ліфта! Забирайтеся геть! Бо звалю стелю на ваші голови!
Мені відповіли пострілами.
Ствол плазмомета ще раз дихнув рожевим вітром. Розчахнулася темінь. Я майже нічого не встиг розгледіти, тільки відблиск сяйва. Скрегіт, глухі удари бетону, що рушився в ліфтопідйомну шахту.
І вже ніхто не стріляв.
Та виходу нагору тепер не було. Єржі також зрозуміла це.
— Ігоре, ми спробуємо вибратися звідси, — сказала вона. — Я думаю… треба поглянути. Ходімо.
Вона повела нас назад і, на мій подив, розчинила двері зали-кабінету. Брендорф уже очуняв. Стояв, похитуючись, під пальмою, руками спирався на стіл. Мені здалося, неначе він щойно розмовляв з кимось і замовк на півслові, побачивши нас. Невже він встиг когось викликати?
Я підійшов до стола. Кілька перемикачів, в які влучила куля, було зірвано, ті, що вціліли, безладно стриміли на пульті. Я навмання клацнув одним. Й одразу ж загомонів динамік:
— …Аварійна обстановка! Щойно вийшов з ладу центральний ліфт. В операторській, а також на складі з продовольством підлога провалилася на нижній поверх. Пошкоджено вентиляцію, в третьому секторі припинився обмін повітря. В казармі задихається варта, звідти неможливо вийти, двері загерметизовано. На магнітних замках більшість відсіків… Штандартенфюрер, чекаємо ваших наказів… Алло! Алло! Чому не відзиваєтесь?
Вимкнувши динамік, я вилаяв себе за необачність. Брендорф із свого кабінету приводив у дію систему магнітних замків підземелля. Куля, що призначалася мені, напевно, заклинила перемикач системи, запечатавши Брендорфових посіпак у кімнатах-відсіках. Ненароком я міг розімкнути магніти і дати змогу зграї бандитів вирватися з помешкань. Міг накоїти ще щось собі на біду. Адже я не знав призначення перемикачів.
З отвору в стіні віяло п'янкою свіжістю. Єржі показала на розвалену стіну.
— Там урвище. Глибоке… Може, якось спустимося?
Як я сам не додумався! Знав же, що з кабінету можна вийти на терасу, оповиту зеленню. Серед мешканців підземного лабіринта, мабуть, лише один Брендорф мав привілей в будь-який час насолоджуватися свіжим повітрям та пахощами лісу. З цієї тераси, що ластівчиним гніздом притулилася до стрімкого схилу, він показував мені силу свого плазмомета.
— Я огляну терасу, а ти, Єржі, допоможи індіянинові. Його звати Загбі. Зумієш перев'язати рану?
Дівчинка швидко зникла за дверима, що вели в покої Брендорфа. За хвилину повернулася, тримала в одній руці шмат простирадла, в другій — комбінезон яскраво-жовтого кольору з цупкого щільного матеріалу.
— Де ти взяла це?
— Висіло в кахлевій шафі. Нам не знадобиться?
Єржі кинула жовтий жмут на підлогу. Ми посадили Загбі в крісло. Він нічим не виказував болю, хоч на щоці кривавила глибока рана. Індіянин усміхався, підбадьорюючи дівчину. Пальці Єржі обережно накладали пов'язку.
Жовтий комбінезон чимось непокоїв мене. Неначе вислизнуло з пам'яті щось важливе, а я не міг пригадати, що ж саме. Якісь слова, недавно почуті, причаїлися в голові і не піддавалися свідомості.
— Загбі, добре пильнуй його! — кивнувши на Брендорфа, я вийшов через отвір на терасу.
Просторий майданчик звисав над глибочезним каньйоном.
Вже згасли зорі. Розвиднялося. Вітерець ворушив під ногами чорне ламке листя, змертвіле від дотику рожевого туману. Я поглянув униз. На далекому дні каньйона тьмяно відсвічували маленькі озерця. Не схил — прямовисна стіна круто обривалася піді мною. Ні, годі й думати, щоб спуститися з такого урвища. Може, навпаки, піднятися нагору?
Вище, над терасою, крутизна, дрібні кущики, деінде чіплялися корінням за землю тоненькі деревця, між ними в'юнилися ліани. І неначе аж десь на небі темніли крони велетенських дерев. «Нізащо не видряпаємося, куди там…»
Єржі зустріла мене мовчазним поглядом. Я заперечно похитав головою. Навіть коли б ми якимось дивом не зірвалися в прірву й дісталися гребеня, то потрапили б на «дах» міста. Пастка за Кам'яним муром. «Печериці» з кулеметами; крислаті капелюхи, підняті ще з ночі на пошуки Ларсена і стривожені, як оси, після вибухів у підземеллі.
Ще раз глянувши на дивний одяг, кинутий Єржі, я раптом відчув, як мене кинуло в жар: пригадав слова, за які ніяк не міг перед тим ухопитися. Слова, що їх промовив Кносе.
Вираз мого обличчя насторожив Брендорфа. Він весь час стежив за мною. Моя рука лягла на перемикачі.
— Скажіть, сеньйоре, як ви з'єднуєтеся звідси з камерою?
— Не розумію, — буркнув Брендорф.
— Із камерою, де зберігаються контейнери.
Він примружився, майже заплющив очі.
— Яка камера? Ти щось наплутав.
— Не крутіть! Камера існує. Де вона?
Помовчавши, Брендорф змусив себе посміхнутися. Заговорив:
— Ти впертий хлопець. Хай буде по-твоєму. Камера міститься внизу, на першому поверсі, а тут — четвертий. Без ліфта туди не дістанешся. Та хоч би й дістався, то, мабуть, здогадуєшся, що контейнери — то не пакунки з цукерками… Послухай мене, хлопче. Не роби дурниць. Не хочу лякати тебе, але повір, що навіть із плазмометом не так легко вирватися звідси. А якщо й вирвешся? Загинеш у джунглях або здичавієш, забудеш людську мову. На сотні миль навкруг — ліси, болотяні нетрі. Не поспішай, не гарячкуй! Спробував силу справжньої зброї, зрозумів, на що вона здатна? От і чудово. Я тобі дарую плазмомет. Назавжди! Чуєш? Із самого початку я добре до тебе ставився. Адже ж так? Тут, у нас, твоя мати. Запросимо сюди твого батька. Слово честі, доктор Вовченко ніде не знайде кращих умов для наукової роботи. Він отримає все, що забажає: лабораторії, обладнання, помічників, необмежені кошти. Ви будете купатися в розкоші. Ми гуртом управлятимемо світом! Подумай тільки, ні, ти подумай, подумай!.. Не позбавляй себе такої нагоди. Могутність, влада, якої ще ніхто не мав на землі. Тобі до вподоби цей індіянин? Не перечу. — Він притишив голос: — Хочеш, я сьогодні ж дам йому звання шарфюрера і призначу комендантом замість Цаара. А тобі… тебе зроблю кавалером рицарського хреста з мечами та діамантами! Ти отримаєш найвищу нагороду у світі, такими орденами я відзначатиму тільки найхоробріших, найвідважніших. — Очі Брендорфа заблищали, він ще щось говорив. Та я вже не слухав його балаканини. Я сказав:
— Не грайте в «категорію мінус два», сеньйоре фашист. Хочете заговорити зуби? Мені вже й без вас відомо, де міститься камера з контейнерами. — Я показав на жовте вбрання, що лежало на підлозі. — В такому комбінезоні одного разу ви виходили з камери, і в ній зберігаються бактерії «С-17». Я зараз піду туди, це в кінці коридора.
— Не треба! — тихо, без блюзнірства промовив Брендорф — Там смерть! Смерть для всього живого. Не наближайся до контейнерів, заради господа бога…
Ще раз попередивши Загбі, щоб він не спускав з Брендорфа очей, я вийшов із зали-кабінету. В підземеллі було навдивовижу тихо. Скрадаючись попід стінами, я поволі наблизився до прозорої халабуди і опустив плазмомет. Як і раніше, циліндр яскраво світився. На його скловидній поверхні від маленької дірочки променями розбігалися тріщини. З циліндра німим, застиглим поглядом на мене дивився вартовий. Він був мертвий. Сліпа куля, послана від ліфта, пробила стінку й уп'ялася вартовому в перенісся.
Ліворуч униз збігали східці з поручнями. Повагавшись, я почав спускатися по східцях, доки не наткнувся на масивні металеві двері. На дверях посередині, в обрамленні заклепок, виднілась вузька щілина. За товстим броньованим склом я побачив освітлене приміщення. На гачках висіли жовті комбінезони, в стіну було вмонтовано з десяток матово-свинцевих дверцят, на них біліли написи: «С-17», «С-17-а», «С-17-б», «С-17-в»…
Важкі двері відділяли мене від камери, поріг якої я не наважився б переступити, навіть коли б і знав, як ці двері відмикаються. То було сховище смертоносних бактерій. Десь там лежали контейнери, в яких дрімала, чекаючи свого часу, невблаганна, нищівна «армія» Брендорфа.
Не торкаючись поручнів, я піднявся нагору, в коридор. Відступив якомога далі, за халабуду-циліндр. Так, я вже знав, яку саме зброю тримаю в руках, і усвідомлював її силу. Коротка трубка з чорною рукояткою не руйнувала, не крушила. Вона перетворювала матерію на згусток розжареної плазми. Як і все інше, що потрапляло в рожевий вихор, бактерії стануть лишень мізерною часткою плазмового спалаху.