Цього разу палець залишався на гачку довго, мабуть, з півхвилини. Навколишній простір наповнився стогоном, ревищем тисяч розлютованих звірів. Під ногами гойдалася підлога. Я не зрушив з місця, доки не щезли східці, металеві двері, уся камера разом із закутком коридора. Очі застилав рожевий туман. Він клубочився, кипів, вирував. Сліпуче сяйво пронизувало мозок. Плазмомет рвався з рук. Вже не краплі — вишневі ручаї збігали зі стін, вливалися в пащеку печери, що розросталася вглиб і вшир, спопеляючи нутрощі підземелля. У рожевім хаосі наче промайнула жіноча постать, на якусь мить з'явилася й зникла розпатлана голова з темною пов'язкою через обличчя, ще якісь постаті примарами вихопилися з імли й розтанули… Може, мені здалося?
А втім, кімната Кносе була поряд із сховищем бактерій.
Пронизливий крик вихлюпнувся в коридор, змусивши мене стрімголов кинутися до зали із пальмою. То кричала Єржі.
Кабінет Брендорфа заповнився гучним стрекотом, цей новий сторонній звук вривався через пролом у стіні разом із повітряним вихором, в якому чорною метелицею кружляло сухе листя.
На терасу плавно приземлявся електроліт. Вертикальні гвинти здіймали вітер. Єржі забилася в куток. Вперше я побачив на обличчі Загбі розгубленість, він безпорадно озирався, наче шукав порятунку.
«Брендорф встиг-таки з'єднатися з ангаром…» Я підняв плазмомет. А втім… Може, це наш порятунок? Погрозивши Брендорфу зброєю, я притулився до напівзруйнованої стіни. Стрекіт мотора затих. Глухо стукнули дверцята кабіни. В проломі з'явився високий чоловік у чорному. Він стояв спиною до мене, тримаючи в руках пістолет, видно, ошелешений розгардіяшем, що панував у залі.
— Киньте зброю, сеньйоре Аугустіно! — сказав я. — Інакше я спалю вас із плазмомета. Рахую до п'яти! Один. Два. Три…
Потилиця пілота налилася кров'ю.
— Чотири!..
Пістолет упав на килим. Аугустіно оглянувся. Побачивши, хто перед ним, аж захлинувся.
— Так це ти, кляте щеня?!
— Відійдіть он туди, до пальми, і лайтеся, скільки вам заманеться. Загбі, візьми пістолет!
Єржі підхопила з підлоги жовтий комбінезон. Сказала з тремтінням у голосі:
— Хай він одягне на себе… Рукави зв'яжемо за спиною. Не вирветься!
Пілот зустрівся поглядом з темними очима індіянина, зблід, неслухняними руками почав натягати комбінезон. Брендорфа підкинуло, наче пружиною. Він метнувся на терасу, до машини. Загбі кількома стрибками наздогнав його, згріб в оберемок. Та Брендорф, звиваючись вужем, вислизнув з обіймів велетня, шарпнувся вбік і, поточившись, хапаючи руками повітря, звалився в прірву. Короткий, сповнений жаху крик завмер у каньйоні.
— Загбі, ну чого ж ти? Скоріш! — відкривши кабіну, я чекав. Загбі переминався з ноги на ногу. Казковий «птах», що поблискував фюзеляжем проти сонця, яке щойно зійшло над лісом, все ще здавався індіянинові якимось чудовиськом. Кабіна була тісна, розрахована на пілота й одного пасажира. Загбі ледь протиснувся на сидіння. Єржі вмостилася в нього на колінах.
То був звичайний мікроелектроліт, він майже не відрізнявся від аеро-«метеликів», що шугали в небі над Дніпром, над нашим містом. Я поклав долоні на важелі.
Стрімкі схили каньйону попливли під нами. За хвилину тераса вже виднілась ледь помітним кущиком, що притулився до урвища. Летіти над «дахом» міста я не наважився, пам'ятаючи про кулемети. Поклав машину на крило, розвернув за сонцем, обминаючи дерева на гребені та Кам'яний мур. Нога поволі тиснула на педаль. Електроліт набирав висоту. Внизу розкинулися застиглі хвилі зеленого океану, ранковий туман розливався в западинах.
Тепер я бачив, що фашисти збудували своє лігво в горі. З боку каньйона гора прямовисно обривалася, а з протилежної сторони похило збігала в долину, де стояли бараки. Ліс надійно маскував будівлі, з висоти польоту їх неможливо було розгледіти. Кам'яний мур також лишався непомітним. Легка імла випарів, що нависала над джунглями, як тільки витикалося сонце, неначе розмивала ландшафт. Внизу на землі все розпливалося, втрачалася чіткість обрисів. Брендорф це врахував.
— Ми будемо довго летіти? — спитала Єржі.
— Сядемо он там, у долині, — показав я. — Загбі, ти маєш надійних друзів?
— Усі каджао та галу — надійні друзі Загбі. Ти хочеш їм допомогти? Птах принесе нас до них?
— Хто ж виручатиме ваших людей із біди? Вони ж загинуть, їх знищать фашисти.
Єржі нахилилася до мене.
— Брендорф сказав… твоя мама… тут. Це правда?
— Правда.
— Ой, як же вона…
— Про це потім, Єржі. Я боюся за неї. Вона там, з дітьми.
— З дітьми?
— Потім… Ти ж усього не знаєш.
— Ти також усього не знаєш… — проговорив індіянин. — Тобі, Ігоре, здавалося, що каджао та галу, як ті ящірки, загнані в нори. Це не так. Юнаки та чоловіки наших племен поділилися на бойові групи. Каджао виготовляють луки та стріли, галу — списи і важкі палиці. Стріли ми змащуємо отрутою, яку добуваємо з убитих гадюк. Отрута, змішана з клеєм бджіл, довго не втрачає своєї сили. Наші воїни тримають у схованках ножі з гострого каменю, пращі із шкіри, сокири. Кров індіян давно кипить гнівом. Але вождь каджао і галу стримував їх, не подавав сигналу до бою. Він казав: ще не час розпочинати війну проти мертвих… Так, між собою ми звемо «мертвими» тих, хто засів за Кам'яним муром. Мертвими їх називали ще наші діди. Ми не боїмося загинути в бою. Але втратити розум… Один старий мудрий галу знайшов коріння чаре. Воно дуже рідкісне. Сік чаре оберігає мозок людини; хто скуштує цей сік, той може сміятися мертвим в обличчя, їм у нього вже не забрати розуму. Ти знаєш смак чаре, Ігоре. Того дня, як мертві повели тебе за Кам'яний мур, Загбі дав тобі корінь. Загбі знає, що ти послухав його і з'їв чаре. Адже ж мертвим не вдалося вразити твій мозок.
Вражений, я з докором сказав:
— І ти не попередив мене, Загбі!..
— Чаре — таємниця наших племен. Мертвим невтямки, що їм уже не підвладний мозок багатьох із нас. Ти сам догадався, як треба поводити себе в присутності мертвих. До таких хитрощів вдаються і каджао та галу. Щоб не виказати себе і нашу таємницю, вони також прикидаються безтямними.
— Значить, і Ву також?.. — зрадів я, пригадавши страшний танок у тунелі. Загбі з сумом похитав головою.
— Чаре в нас дуже мало, його поки що всім не вистачає. На корінь зрідка натрапляють наші жінки та дівчата, коли мертві виганяють їх у джунглі збирати зерна какао. Щоб дати відсіч мертвим, нам треба лікувати коренем чаре тих, хто здатний володіти луком, списом і сокирою. Так сказав вождь племен. Ще вчора його слова були розсудливі, сьогодні він вирішить інакше, — впевнено промовив Загбі.
— Ви зберегли мені розум… Але чому? Ви ж могли зберегти ще одного свого воїна.
Він скупо усміхнувся.
— Коли хто-небудь ризикує собою заради інших, про нього мусять усі піклуватися. Ти придумав, як нам з тобою потрапити за Кам'яний мур, щоб боротися з мертвими. Ми йшли до ворога, там усе могло трапитись. Єдине, що міг зробити для тебе вождь, це вкласти в твою руку шматочок дорогоцінного кореня.
— Ти сказав — вождь?
— Тобі не почулося. Загбі — вождь каджао та галу, — з гідністю промовив велетень.
Внизу під нами блимнуло раз, удруге. То віддзеркалилося проміння сонця, упавши на алюмінієву покрівлю двоповерхового будинку, що ховався під пальмами. Електроліт пронісся над верхівками дерев. Вимкнувши мотор, я повів машину до землі.
Ми приземлилися на галявині, неподалік «інтернату», в якому ще вчора порядкувала фрейлейн Труда — Гертруда Вурм, прихильниця «таланту» давно покійного доктора Менгеле.
До електрольота бігли крислаті капелюхи, розмахували автоматами. Я штовхнув дверцята і вивалився на траву, з другого боку з кабіни вистрибнули Загбі та Єржі.