Як радо прийняла планета перший корабель! Він пам’ятав, як приголомшило об’єднаний організм те, що гості — фрагменти, а не єдине ціле. На зміну подиву прийшов жаль, а жаль дав імпульс до дії. Ще неясно було, як ці фрагменти включаться в об’єднаний організм, але вагання не було. Всяке життя — священне, тож і для них якось знайдеться місце — для всіх, від великих гостродумів до малесеньких клітинок, що швидко плодяться в темряві.
Одначе розрахунок не справдився. Об’єднаний організм хибно оцінив хід думок гостей. Гостродуми збагнули, що з ними хочуть зробити, й не погодились. Вони, звичайно, були перелякані, бо не зрозуміли, в чому річ.
Спершу вони встановили силовий бар’єр, а потім знищили себе, вибухом розбивши корабель на атоми.
Бідні, недотепні фрагменти.
Та цього разу все буде інакше. Їх урятують — навіть проти їхньої волі.
Джон Дрейк не став би багато розводитись про це, але він дуже пишався своєю вправністю в фотописьмі. Він мав дорожню модель апарата — рівну пластмасову плитку розміром шість на вісім дюймів з валиками на обох кінцях, щоб закріплювати рулончик тонкого паперу. Апарат зберігався в брунатному шкіряному футлярі з ремінцем, щоб носити коло пояса, і важив менше фунта.
Дрейк міг працювати на ньому обома руками. Пальці його швидко бігали по плитці, легенько натискаючи на потрібні місця рівної поверхні, й на папері нечутно з’являлися слова.
Він замислено перебіг початок свого репортажу, потім звів очі на доктора Вейса.
— Як вам здається, докторе?
— Початок непоганий.
Дрейк кивнув головою.
— …Я думав, що можна б почати з самого Сейбрука. Бо на Землі тієї історії ще не публікували. От якби дістати справжній Сейбруків рапорт! До речі, як він його передав?
— Наскільки я знаю, він усю останню ніч передавав його через субефір. Коли скінчив, то замкнув накоротко двигуни й за мільйонну частину секунди обернув весь корабель у ріденьку газову хмару. І себе, і весь екіпаж разом з кораблем.
— От людина! І ви з самого початку про все знали, докторе?
— Ні, не з самого початку, — відказав Вейс. — Лише відтоді, як одержано Сейбрукове повідомлення.
Мимоволі він пригадав той день. Він прочитав повідомлення і ще подумав, якою, певне, прекрасною здалася планета, коли колонізаційна експедиція Сейбрука прилетіла туди. По суті, вона була другою Землею — з багатющою флорою й чисто вегетаріанською фауною.
От тільки оті цяточки зеленої шерсті (як часто вживав він цей вислів у розмові й у думках!) були дивні. Жодна жива істота на планеті не мала очей. Їх замінювали оті цяточки. Зате навіть рослини, кожна билинка, кожен листочок, кожна квітка мали по дві цяточки яскравішої зелені.
А потім Сейбрук помітив, що на планеті нема боротьби за поживу. Це здивувало, навіть спантеличило його. На всіх рослинах були м’ясисті відростки, що ними живилися тварини. За кілька годин вони наростали знову. Інших частин рослини тварини не чіпали. Здавалось, там було заведено такий лад, щоб рослини годували тварин. І самі рослини не розростались надто буйно. Вони так рівномірно розподілялись по наявному грунту, наче їх хтось вирощував.
Вейс думав: «Чи довго Сейбрук спостерігав цей дивний лад на планеті?» Комахи теж не множились без ліку, хоч птахи не поїдали їх, і гризуни не бігали зграями, хоч їх розмноження не стримували хижаки, яких тут не було.
А потім стався отой випадок з білими щурами.
Ця згадка ніби розбудила Вейса. Він сказав:
— Одна поправочка, Дрейк. Не хом’яки були перші. Першими були білі щурі.
— Білі щурі, — повторив Дрейк, виправляючи свій запис.
— На кожному колонізаційному кораблі, — пояснив Вейс, — є певна кількість білих щурів, щоб випробувати на них інопланетну їжу. Бачте, щурі з цього погляду дуже подібні до людей — вони живляться майже тим самим. Звичайно, беруть тільки самиць.
Звичайно. Коли є тільки одна стать, вона не розмножиться невтримно, як кролі в Австралії.
— А чому не самців? — спитав Дрейк.
— Самиці витриваліші, — пояснив Вейс. — На щастя — бо завдяки цьому все розкрилося. Раптом виявилося, що всі вони запліднені.
— Ага. Отут я хотів би дещо уточнити. Просто для себе. Як Сейбрук дізнався, що вони вагітні?
— Випадково, звичайно. Випробовуючи на пацюках їжу, їх анатомують, щоб з’ясувати, чи немає змін у внутрішніх органах. Тож неминуче їхній стан мав з’ясуватися. Розітнули ще кілька — те саме. А всі живі поприводили пацючат — хоч на кораблі не було жодного самця!