— Я тобі піжаму привіз… точніше, сорочку. І якусь косметику.
— Дякую. Поклади там, на тумбочці. Зараз я навряд чи перевдягатимусь. Але дякую.
— Мама скоро повернеться й прийде дізнатися, чи тобі ще щось потрібно.
— Сьогодні?
— Ну… вона повернеться якомога скоріше.
Я нічого не кажу їй про розмову з мамою, не хочу її хвилювати.
— Як ви тепер дасте собі раду?
Бабуся, мабуть, відчула, що мене самого це трохи лякає.
— Не хвилюйся, усе під контролем. Я все вмію сам, а мама точно от-от приїде, тільки мусить знайти там якусь заміну. Я радий, що з тобою вже все гаразд. Що сказав лікар?
— Що ховати мене ще ранувато, — всміхається бабуся. — І мені пощастило, що мене швидко прооперували. Сказав, що якби ми чекали до ранку, то всяке могло б статися. Ну, і якийсь час муситиму побути в лікарні. Тиждень чи два. Але вже зробили всі аналізи й кажуть, що загалом у мене все чудово.
На мою думку, здоров’ям вона не променіє, однак ці слова діють заспокійливо.
Сиджу ще трохи, а тоді вона сама мене виганяє, коли кажу, що я з лікарні одразу до школи. Окрім того, вона втомлена. Цілую її в щоку. Бабуся гаряча, наче в неї температура. Чорт, у неї, здається, лихоманка. Виходжу й вирішую знайти якогось лікаря.
— Дивно, що тебе впустили, — каже цибатий лікар. Він теж носить крокси. — Немає нікого дорослого?
Я пояснюю йому ситуацію, на щастя, він розуміє.
— Не хвилюйтеся, — говорить він мені, певно, за звичкою, бо завжди розмовляє з дорослими. — Немає причин тривожитися. На щастя, бабуся потрапила до нас вчасно й усе закінчилося добре.
— У неї температура, — повідомляю.
— Це нормально. Їй дають антибіотики. Але я подивлюся її, зараз обхід. Не турбуйся, хлопче.
Мабуть, він урешті пригадує, що говорить із дитиною, бо перестає звертатися до мене на «ви».
— Ви точно зайдете до неї? — я намагаюся бути сміливим і конкретним, це найкраща стратегія, якщо хочеш щось вирішити.
— Точно.
Минаючи палату, я ще раз зазираю у вікно. Бабуся спить. Я виходжу з відділення й наддаю ходу. Однаково встигну аж на третій урок, а не на другий, усе це тривало довше, ніж я думав.
Віка
Я психую, бо не можу знайти ключі. Поняття не маю, куди їх запхала. Обшукую весь будинок, але вже за десять восьма, тому я просто виходжу. У разі чого скажу Феліксові, що від хвилювання не зачинила, хоч я, мабуть, повернуся раніше за нього. Дивлюся лише, чи ніхто із сусідів не бачить, що я не замкнула.
Дорогою зустрічаю Орлиць і психую ще більше. У Зузи нові «конверси», ще й саме такі, як я хотіла, з американським прапором. Тепер навіть якщо в мене будуть гроші, я ж не куплю точно такі, бо вона відразу скаже, що я мавпую. Окрім того, виявляється, вони вчора були в кіно без мене й навіть нічого не сказали. Мабуть, я б і так не пішла через гроші, але інша справа, коли тебе навіть не кличуть. Бісить мене це!
Та найгірше, що я не можу сказати їм про бабусю. Тобто, я кажу, що бабуся в лікарні, але не кажу, що ми з Феліксом самі, і що мама невідомо-коли повернеться, нічого такого я їм сказати не можу, бо вони ж уважають, що в мене нормальна родина, не казна-що.
Уроки сьогодні страшенно нудні, усі без винятку. Я терпіти не можу школу, і зовсім не тому, що потрібно вчитися, а тому що це найнудніше на світі. Коли я в школі, то думаю, що краще б я вже посуд мила замість цього. Я сподівалася, що в четвертому класі все буде цікавіше, бо предмети різні, але, на жаль, нічого не змінилося.
Вчителі у 4–6 класах гірші за нашу пані Паулінку. Окрім того, вона розуміла, що через кілька уроків нам набридає, і завжди вигадувала щось класне. Нові цього не бачать, бо кожен проводить з нами лише 45 хвилин. І коли пані Чапля приходить до нас на шостий урок, англійську, вона не враховує, що перед цим у нас уже була польська, математика, природознавство, фізра, музика, і ми справді замучені. Вона, врешті-решт, не має уроків з восьмої, я перевіряла, Чапля щодня приходить на десяту і, мабуть, ще спить, коли ми товчемо рівняння. Мабуть, тому на шостому уроці вона випромінює таку енергійність, на яку я здатна хіба в суботу.
Та насправді навіть англійська, навіть з пані Чаплею (взагалі-то її прізвище Чаплінська, але прізвисько їй пасує, бо вона висока й має довгі, худі ноги) — один із нудних уроків. Переважно тому, що дехто тієї англійської взагалі не січе, і через це вчителька займається лише ними й знову пояснює їм відмінювання дієслова to be. А ми, переробивши всі завдання з підручника й зошита для вправ, просто не знаємо, куди себе подіти. Нам немає чим зайнятися, при цьому книжку почитати не витягнеш, бо тоді вчителька страшенно розсердиться. Тому ми з Орлицями пишемо одна одній записки.