— Що сталося? — питає Опта.
Я показую їй листа, бо через хвилювання нічого не можу сказати.
— Це якась помилка, ти що. У них там хаос, не переживай. Усе з’ясується.
Можливо. Але мама завжди каже, що бюрократів не переможеш.
Заходить Віка, і побачивши гостю, широко розплющує очі.
— Ти чому телефон не береш?! — кричу на неї. Не знаю, чи мене більше Віка розсердила, чи цей рахунок за електроенергію. — Ти давно мала бути вдома!
— Дай мені спокій. Телефон сів, це якась гівняна зарядка чи акумулятор, вранці він був повністю заряджений.
— Бо ти на ньому постійно граєш!
— Так, особливо на уроках. Феліксе, розслабся. Де мама? Ще немає?
— Немає й не буде до суботи.
— Чудово. Просто супер. Цікаво, хто піде зі мною купити підручники, яких не вистачає. У мене досі немає англійської і вправ для природознавства.
— Якщо хочеш, я піду.
— Аякже. Адже тобі потрібно йти до бабусі!
— Значить, не піду. Припини, не в тебе однієї проблеми! Ти не пуп землі, хоч дехто так вважає!
— Є щось їсти? — Віка змінює тему.
— Ти не обідала в школі?
— Ні.
— Чому?
— Бо ми забули заплатити й мені вже не хотіли дати в кредит. Платиться до кінця попереднього місяця, а сьогодні вже шосте!
— То чому ти не сказала? Чому не взяла гроші з шухляди й просто не заплатила за обіди?
— Припини на мене кричати! Щоб ти знав, я не взяла гроші, бо там остання сотка! А тебе не було, коли я йшла! Так що відмахайся від мене, бо це ти опікуєшся мною й маєш пам’ятати, щоб заплатити за обіди, а не я!
Затуляю обличчя долонями. Я ситий цим усім по кінчики вух. На мить навіть забуваю, що Опта сидить, мовчить і дивиться на все це. Мушу охолонути. Врешті піднімаю голову, і тут вона каже:
— Не сваріться. Є речі важливі й менш важливі. Феліксе, ти зараз поїдеш до лікарні, а я лишуся тут із твоєю сестрою. Перейматися будемо пізніше. Я ніколи не хвилююся завчасу, бо деякі питання самі вирішуються по ходу, шкода нервів. Натомість я намагаюся зробити те, що здатна зробити зараз. Ви не проти, якщо я скористаюся вашим туалетом?
Опта йде до туалету, а Віка витріщається на мене.
— Хто це взагалі така?
— Це Опта. Моя шкільна подруга. Вона пообіцяла посидіти з тобою трохи, я хочу поїхати до лікарні провідати бабусю.
— Отак просто пообіцяла? Адже… Ви давно знайомі?
— Ні… Тиждень.
— Тиждень?
Я ж не скажу їй, що один день.
— Окрім того, зі мною ніхто не мусить сидіти. Я вже доросла.
— Знаю-знаю, але хіба так не приємніше?
Я ж не зізнаюся, що коли Опта запропонувала посидіти з Вікою, я не сказав їй, що моя сестра часто лишається сама, бо… бо просто хотів, щоб вона прийшла. Хотів побути з нею хоч трохи.
— Будь ласка, поводься з нею чемно…
— А ти що, закохався в неї? І що це взагалі за ім’я — Опта?
— Віко!
Мені хочеться прибити її. А якщо вона щось таке ляпне при Опті, то я справді не витримаю і їй випишу.
Опта повертається й виганяє мене до лікарні.
— Купи бабусі якийсь журнальчик почитати. Коли я лежала малою в лікарні, то найбільше раділа, коли хтось приносив мені книжку або кольоровий журнал. Бо там страшенно нудно.
Віка
На мою думку, це занадто. Фелікс лишає мене з якоюсь незнайомою дівчиною. Хто вона така? Нянька? Мені вже не п’ять років. І вона точно захоче тут хазяйнувати, я вже це бачу. Грюкнули двері, ми залишаємося самі. Опта відкриває холодильник. Чорт, схоже, вона почувається, як у себе вдома. Я б у житті не поводилася в когось так розкуто.
— Яєчня підійде? — питається.
Я така голодна, аж здається, що шлунок до спини приклеївся, тому лише киваю. Ця Опта смішна. Дістає яйця з холодильника й щось при цьому наспівує, сильно вдаряє по шкаралупі виделкою, яйця вискакують на сковорідку, як з ракетниці, бац, бац, додає до них велику ложку масла, січе зелену цибулю, помідор, шинку, усе, що знайшла, не минає й п’яти хвилин, як вона ставить переді мною яєчню. Протягом наступних п’яти хвилин я її з’їдаю. Зізнаюся, дуже смачно, хоч, може, я настільки зголодніла, що мені все смакує. Мама готує інакше.
— А ти не їси? — невдовзі мені стає незручно, що я не запропонувала.
— Я обідала. Окрім того, мушу думати про фігуру, бо знаєш… — вона хихоче. — Якби я могла, то лише б їла. Але я тішуся, навіть коли можу готувати.
— Я не люблю готувати.
— Нічого, не кожен мусить любити все. Може, колись полюбиш, зрештою, скільки тобі років?
— Десять, — відповідаю.
— От, власне. Ти ще… досить юна.
Ну, добре, що не замала або ще дитина, терпіти не можу, коли мене хтось називає дитиною.