— А до чого тут рівноправ’я, якщо я хочу пригостити тебе тістечком? — дивуюся я. — Ти ж не феміністка?
Знову дурниці говорю.
— Звичайно, що так! — обурюється вона. — Кожна розумна людина — фемініст, а ти — ні?
— Я? Та я ж хлопець, — тепер сміюся я. — Придумала теж!
— Знаєш, а ти навіть доволі симпатичний, коли смієшся.
Доволі симпатичний? Мені починає здаватися, що ця Опта трохи прибацана. Але вона вже відвернулася й купує шматок шоколадного торта й сирник із желе. Тримає обидві тарілочки в руці, коли проходять якісь двоє дівчат. Одна її штовхає, видно, що навмисне. І цей чорний шоколадний трикутник падає на траву. Опта мало не гепається, обтяжена гітарою на спині. Друга, струнка блондинка, регоче.
— Товстуха не поласує, — каже та перша. Знову хихотять.
Мені соромно за них, хоч я їх і не знаю.
— Агов, — протестую я. — Ви трохи перебільшуєте.
— О-о-о, хлопчик захищає нашу товстуху! Погляньте, Гладка Отилія знайшла залицяльника! А хто він? Знайомий з п’ятого? Дивися, ще памперс протече! Хоча, якщо ти йому заграєш на своїй гітарі, може, він купить тобі нове тістечко в нагороду?
Я почуваюся зовсім фігово, бо не можу нічого зробити, нічого відповісти, лише ніяковію, як завжди, програвши в таких ситуаціях. Але вони вже йдуть, я бачу це краєм ока, тож піднімаю голову.
— Не переймайся через них, — кажу. — Я куплю тобі нове.
— Припини, — вона знизує плечима й піднімає тістечко із трави. — Воно ж недовго лежало?
Я дивлюся, як вона їсть. Я ніколи не бачив, щоб хтось так їв. Із кожним шматочком Опта примружує очі, довго жує, а коли ковтає, вираз блаженства на її обличчі стає ще виразнішим. Вона поїдає тістечка, а я поїдаю очима її. На останньому шматочкові сирника вона згадує про мене.
— Хочеш?
Я хитаю головою.
— Мені ж страшенно болить живіт, це навіть може бути апендицит…
Цього разу я вибухаю сміхом. Усе раптом видається таким легким і гарним, її руда копиця волосся, великі зуби й крихти тістечка, що падають на траву. Вона викидає тарілочки в синій сміттєвий мішок, прикріплений до стійки.
— Пробач, — кажу, а радше виривається в мене.
— За що?
— Що… — не знаю, як це сказати. Це «пробач», вихопилося в мене, мабуть, через те, що ця дівчина така щира й поруч із нею людина говорить те, чого за жодні скарби світу не сказала б за інших обставин. — Ну, бо я не зробив нічого із цими твоїми подружками. Що не спустив їх в унітаз абощо.
— Перестань. Вони просто мене не люблять і глузують, але я цим взагалі не переймаюся. Ти однаково б не вдарив жінку, еге ж?
— Ну, не вдарив би, — зізнаюся я, бо це правда, хоч так насправді не знаю, яка відповідь правильна. Якби я сказав таке здоровилам зі свого класу, вони б, напевно, вважали мене слабаком.
— Я не переймаюся тими, хто мене не любить. Шкода сил. Нащо? Хай собі балакають, мене це жодним чином не стосується.
— Окрім того, ти не товста, — додаю сміливо. Чесне слово, у житті б не подумав, що я так з дівчиною говоритиму.
— Трохи товста. Ну й що? У дупі я то мала, тобто мені байдуже. Моя мама теж була трохи затовста, а тоді стала найгарнішою дівчиною на районі. А навіть, якщо я не стану, що з того? У цьому світі є місце й для товстих, і для худих. А я казала тобі, що в поїданні мені немає рівних?
— Я бачив, — усміхаюся у відповідь.
І тут, на жаль, підходить Коперкова.
— Маслянка, іди сюди, — кидає вона. — Як живіт?
— Краще.
Немає вже сенсу брехати.
— Ага. Це добре. Пішли.
Я кидаю на Опту вибачливий погляд. Нічого не поробиш. Адже я тут в’язень і мушу виконувати накази наглядача.
День спорту закінчився. Я виглядав потім Опту, але її ніде не було. Тож я повернувся додому, або до чогось, що ним називалося.
Віка сидить сама за столом на кухні й грає на телефоні. У мийці гора брудного посуду, а смітник давно переповнений.
— Де бабуся? — питаюся.
— Лежить, — знизає плечима Віка. — Я голодна.
— Ти не обідала в школі?
— Обідала, але це було давно.
— А ти не могла собі нічого приготувати? Чи принаймні посуд помити?
— Як бачиш, не могла.
Короткі запитання, короткі відповіді. Як завжди. Віка. Після другого важливого моменту, коли я з’явився на світ, настав третій: народження Віки. Я мало що пам’ятаю з обох цих моментів, хоч ми народилися в одній лікарні, на Сольці, і якби мене пустили туди після її народження, може, я б пригадав щось із власного. Але цього не сталося.