— Я що, справді такий зануда?
— Ні, але думаю, не всі завжди розуміють, що ти кажеш. Мабуть, половина твого класу б не зрозуміла слів, які ти вживаєш.
— Чорт, я не знав, — я й справді не припускав такого. — Може, тому мені ніколи не подобався Кролик, для мене він завжди був жахливий. Це проекція: ми часто не любимо в інших риси, притаманні нам самим.
— От, власне. Такі слова ти вживаєш. Проекція, наприклад, — Опта киває головою. — То хто тобі подобався?
— Іа-Іа. Віслючок з депресією й скаліченим хвостом, що мешкає в напіврозваленій халабуді. Мабуть, мені потрібно звернутися до психотерапевта.
— Але ж ти зовсім не такий. Ти взагалі не сумний.
Опта здивовано дивиться на мене, а я розумію, що вона права. Бо я не сумний. Поруч із нею.
— Знаєш, що? Ти завжди якось так… піднімаєш мені настрій, що справді бачиш мене переважно радісного.
Западає тиша. Ми вже на Дворковій і спускаємося вниз через Морське Око.
— Але насправді, — продовжую, — переважно я більше чи менше сумний. Reality bites, — додаю. — Реальність дошкуляє. Окрім того, іноді в мене враження, наче я живу в халабуді, що розвалюється, розумієш?
— Розумію, — серйозно киває Опта. — Кожен хотів би мати такий абсолютно нормальний дім, такий вимріяний..
— Та знаю, мабуть, мені взагалі не слід так казати, тобі он ще гірше.
— Чому гірше?
— Ну, як? — я різко зупиняюся й сполохую качку, котра змінює напрямок руху й починає чалапати в напрямку гірки. — Адже…
— У мене немає мами.
— Так.
— Я не думаю про те, що мені гірше. Не знаю, як тобі це пояснити… Мені здається, що кожен має те, що має. Розумієш? Можна не мати мами чи обох батьків, можна мати батька-алкоголіка, можна бідувати, можна не мати ноги. Але завжди в нашому житті є щось хороше й гарне. У житті кожної людини. Достатньо бачити, що є, а не те, чого немає. У мене хороший тато. Чудові коти. У мене немає мами, але вона була, ще й стільки років, і я все пам’ятаю. Я можу вчитися грати на гітарі. А ще…
— Що ще? — здається, я знаю, що вона скаже, але завмираю, бо дуже хочу це почути.
— А ще я маю тебе, — каже вона прямо, як завжди, а тоді їй, мабуть, стає ніяково, бо додає: — Тобто, не те, що ти моя власність абощо, адже жодною людиною не можна володіти, як предметом. Я маю на увазі, що ти поруч, що я познайомилася з тобою й узагалі. Ти мій найкращий друг, Феліксе.
Друг? Відчуваю укол розчарування. Гадав, що я хтось більший. Але, як сказала бабуся, дружба може вирости в щось більше.
— Як пісні? — змінюю тему. — У середу репетиція, так?
— Звісно! — її обличчя знову прояснюється.
— Я репетирував, — кажу. — І все вивчив.
— Справді? — і вона радіє ще більше.
Вона вміє радіти, як дитина. І тоді я теж радію. Бо завдяки її щастю все навколо стає вдвічі кращим. Я думаю, чи вона народилася з цією радістю життя чи якось цьому навчилася. Як їй це вдається? Але я не питаю, бо ми поволі наближаємося до Палацу на воді, і я сподіваюся, що будуть павичі. Вони завжди мені подобались, з тими абсурдно красивими хвостами, наче створеними для іншого світу.
— Дивися, пам’ятник, — каже Опта.
Справді, у кущах стоїть Виспянський.[10] А точніше, не стоїть, погруддя розміщене безпосередньо на п’єдесталі. Мені було б дивно, якби хтось мою голову начепив на каменюку. Хоч навряд мені це загрожує.
І раптом просто над нашими головами із голосним криком пролітає павич. Опта, звичайно ж, хихоче.
— Що це було? Мессершмітт чи що?
Проходимо повз Театр на воді.
— Мушу тобі щось показати, — кажу. Звичайно, мені йдеться про ліхтарики. Я бачив їх минулого року й хочу, щоб вона теж їх побачила. Тільки де вони були? Мені здавалося, що треба йти в бік Старої оранжереї, і десь там вони були: кічеві китайські ліхтарики з китицями й не відомо чим іще. І штучні рожеві водяні лілеї. Але хоч ми й лазимо туди й назад, не можу їх знайти.
— Чорт, є два варіанти… Або їх уже немає, або з якоїсь причини ми не можемо їх знайти.
— Ти сам казав, що вони кічеві.
— Так, це правда. Загалом це китайське мистецтво трохи… занадто крикливе.
— Умгу. І саме тому ми не можемо їх знайти. Доля береже нас від цього.
— Жартуєш?
— Зовсім ні. Доля не хоче, щоб з цього… цієї прогулянки ми запам’ятали кічеві китайські ліхтарики, а щось інше.
— Але що?
— Наприклад, павичів. Або оцю білку.
Мале руде створіння стає на задніх лапках, сподіваючись отримати горішок. У нього бурштинова шерсть, але колір хвоста інший…
— Дивні хвости в білок, — кажу. — Такі проріджені… і немов сиві всередині?