— Господи, — зітхає бабуся. — Адже вона така, як Віка. Ходять такі діти самі по собі, а зараз повно збоченців і педофілів. Уявляєш, що відчувають її батьки?
— Ну, через мене батьки б не переживали, — подає голос Віка з-за канапи. Ми не помітили, що вона підійшла й теж дивиться з нами.
— Що ти таке верзеш, дитино! Усі б за тебе переживали!
— Ви б, може, й переживали, але не батьки! Батько місяцями не відзивається, а мама… Ну, самі знаєте, як є. Вона в тій Німеччині навіть би не знала, що сталося щось погане. Сиділа б коло того свого хворого з вимкненим телефоном!
— Віко, припини. Адже мама тебе любить. Ситуація складна, але мама невдовзі повернеться й усе знову буде по-старому.
Віка стенає плечима.
— Так чи сяк будь обережна, — кажу. Якщо це справді якийсь збоченець, то він може бути десь в околиці. Адже Доманевська — це не так далеко…
— Я не дурна, — пирхає Віка. — І мені не п’ять років.
— Їй теж не було, — я показую на екран, де знову з’явилося обличчя дівчинки.
— Ну, то, мабуть, якась тупа, — коментує Віка.
Опта
Ніяково зізнатися, але я люблю День померлих. І зовсім не тому, що мені є кого відвідати на цвинтарі. Навіть коли мама була ще жива, і ми їздили на Бульку до тітки, маминої сестри, котра загинула замолоду трагічною смертю, мені подобалася ця атмосфера на кладовищі. Ми завжди їздимо після обіду чи ввечері, тоді горить безліч вогників і це нагадує суцільне свято, а не якийсь сумний день.
Здається, у Мексиці цього дня влаштовують бенкет і навіть залишають щось на тарілках для померлих. Я б хотіла запровадити такий звичай у нас, але це, напевно, буде складно. І так уся родина вважає мене ексцентричною, бо я завжди приношу мамі щось окрім квітів. Плюшевого котика, щоб нагадував їй Болека. Шоколадні цукерки. Записку. Упевнена, все й так миттєво зникає, тільки записка раз лишилася, я притисла її каменем — і то, мабуть, тому, що нікому вона не була потрібна. Коли ми прийшли перед Різдвом, то знайшли лише розмоклий і вицвілий папірець, на якому вже нічого не можна було розгледіти. Однак я сподіваюся, що мама його прочитала. Якось.
Я вважаю, що надгробки могли б бути веселішими. Деякі саме такі: з гарними віршиками, прикрашені ангелами. Інші настільки похмурі, що важко й уявити, буцім небіжчик хотів би поселитися в такій могилі. Наш надгробок досить гарний, світлий, із зображенням ангела — я вперлася, щоб додати щось таке, і родина, на щастя, погодилася. Зрештою, я була донькою, що втратила матір. Думаю, може, я теж колись тут лежатиму, бо це велика родинна могила, але ж ще є дві бабусі й тато, тож для мене місця може не вистачити. Це не надто мудрі думки, і не надто приємні, але й не прикрі: зрештою, тоді мені буде байдуже й не доведеться цим перейматися.
Тато на маминій могилі виглядає сумно. Удівець. Це таке негарне слово. Наче назва якогось хробака. Цікаво, чи він зараз думає про маму, чи про Марту. І чи взагалі розповідає мамі про свої особисті невдачі. Ми запалюємо свічки, а я кладу поруч із вазою складений аркуш.
— Лист? — питає тато.
— Ні… Я написала пісню. І подумала, що мама захоче її прочитати.
Тато більше не каже мені, що мама напевно нічого не може прочитати. Він змирився із цією моєю примхою. Бо колись я спитала його, чому він такий упевнений, що привиди не збираються власне на цвинтарі, не приходять сюди, наприклад, саме сьогодні, коли це все робиться для них. Як велика вечірка.
— Прочитаєш мені вдома? Цю пісню? Чи краще, заспіваєш?
— Не знаю… я трохи соромлюся.
— А мами не соромишся?
Ні. Мами не соромлюся. І зовсім не тому, що думаю, наче вона не прочитає цієї пісні. Але я не хочу, щоб тато образився, тому обіцяю, що, звісно, прочитаю. У найгіршому разі посміється.
Ми вже повертаємося до головної алеї, коли я помічаю ніби знайому постать… Ні, неможливо. Що тут робить Фелікс? Іноді нам не вдається два дні в школі побачитись, аж тут зустрічаємося на кладовищі. У нього розгублений вигляд. З ним його сестра, вона знову видається сердитою, до того ж тремтить від холоду.
— Привіт, а ти що тут робиш? — питаюся по-дурному, бо це ж очевидно.
— Нічого особливого, — посміхається Фелікс. — Пішли собі з Вікою на кебаб, там біля входу продають хороші, та й так собі гуляємо в дусі мементо морі. Ой, вибачте! — він помічає мого тата й відступає на крок, наче злякався. — Добрий день. Вибачте, я вас не помітив. Насправді ми заблукали. А точніше, загубили дідусеву могилу. Мені здавалося, я знаю, де вона, бабуся завжди її знаходила із заплющеними очима… Ми тут шукаємо вже дві години, а тепер, у сутінках, шанси її знайти марні.