— А мама ж мала купити тобі телефон на день народження.
— Купить, коли повернеться з Німеччини, — кажу.
— А це коли? Вона не повинна повернутися принаймні на твій день народження?
— У неї не вийшло. Багато роботи.
— Паршиво, — каже Зуза. Вона взагалі перестала бути милою. Раптом вона говорить до мене, наче ми не подружки, а вороги. — Моя тітка каже, — цідить вона крізь зуби, — що ти євросирота.
— Що? — я відчуваю, як у мені наростає злість.
— Ну, каже, що це така суспільна проблема, батьки їдуть працювати й кидають дітей зовсім самих, наче сиріт.
— Сирітка Марися, тобі хіба сімох гномів бракує![11] — сміється Майка.
— Моя тітка ще сказала, що якщо твоя мама медсестра, то, напевно, підтирає тепер зад якомусь німцеві, що колись на війні поляків убивав.
Я знаю, що почервоніла. Я вся палаю. Як вони можуть говорити мені таке, ще й у день народження!
— Йдіть геть! Ви хамки! Як ви можете?!
Починаю хлипати, сідаю на камені, сховавши обличчя в долонях, щоб вони не бачили, як я рюмсаю, але вони особливо й не дивляться, крізь пальці бачу, як вони знизають плечима й просто йдуть. А я думала, що вони мої подруги!!! Сидітиму собі тут і плакатиму. Усім до мене байдуже!
Ногою відкидаю камінчик, він летить в озеро, а якась качка зривається, щоб доплисти до нього. Дурна качка, не може камінь від хліба відрізнити. Плюснуло — то й плюснуло. А чи можу я відрізнити? Чи можу відрізнити друзів від ворогів? Як я могла так помилятися! Всідаюся над водою й дивлюся на птахів, їх підпливає дедалі більше, думають, мабуть, що в мене щось для них є.
Раптом іззаду виростає чиясь тінь. Я схвильовано озираюся, якийсь хлопець, мабуть, хоче пройти, а я загородила дорогу.
— Привіт, Анджело, — каже. — Із днем народження. Сподіваюся, ти любиш желейки. — Він вручає мені велику пачку «Haribo» у формі м’ячів. — Не знаю, чи тобі подобається футбол, але вони дуже смачні.
Я дивлюся на хлопця великими очима. Хто він узагалі такий? Я його не знаю. Він точно не з нашої школи, надто дорослий.
— Не пізнаєш? Я Майкл, — простягає він долоню. — Адже ми знайомі, через есемеси й Фейсбук.
— Звідки ти тут узявся? — ледь видушую я, слова застрягають у горлі.
— Назвемо це інтуїцією. Чи таємним знанням. Ну, і ти надто хороша, щоб дозволити тобі святкувати день народження наодинці.
Я почуваюся ні в сих, ні в тих, мені це зовсім не подобається. Вирішую, що погодую качок і піду додому.
— Можна погодувати з тобою? — питає цей Майкл.
Невдовзі стає навіть приємно, ми кидаємо, хто далі, а я кілька разів поцілюю в качку, і це дуже смішно, та помічаю, що вже починає сутеніти, і я справді хочу повертатися додому.
— Мені час йти, — кажу.
— Звичайно. Я проведу тебе.
— Не треба.
— Як це ні? Адже вже темно, поглянь. Окрім того, у мене для тебе дещо є, але в машині.
— Для мене?
— Так, подарунок, у тебе ж сьогодні день народження, як-не-як. Ходімо, я припаркувався неподалік. Та не бійся, я тебе не з’їм, зрештою, ми ж знайомі, чи не так?
Не знаю, що думати, але цей Майкл і справді не видається небезпечним. Приємний хлопець. Ну, і він дорослий, тож повинен бути відповідальним. Він теж не знає, скільки мені років, але не спитав і зовсім не здивувався, що я молодша, може, я виглядаю старшою, ніж думала.
— І як ти почуваєшся старшою на рік? — питає, коли ми йдемо до машини.
— Добре, — кажу.
— А мені здається, ти якась сумна.
— Hi… Тільки за мамою скучаю. Вона поїхала. І навіть не привітала мене сьогодні. І я посварилася з подружками, бо вони говорили погане про неї.
Не знаю, чому я йому це розповідаю. Мабуть, мені просто немає з ким поговорити.
— Я тебе розумію, — серйозно погоджується Майкл. — Моя мама теж повністю наплювала на мене, коли я був малий. Кинула мене й тата. А твій тато як? У вас хороші стосунки?
— Він не живе з нами.
— Бідненька. Я знаю, що це таке, коли батьків майже не бачиш. Моєї мами взагалі не було, а тато лише працював і працював, щоб прогодувати нас, тож рідко бував удома, а коли й був, то зайнятий. І я вічно почувався таким самотнім і покинутим…
То хтось усе-таки може мене зрозуміти. Я прихильно дивлюся на Майкла. Мені вже не так ніяково, як раніше. Ми доходимо до машини, мабуть, його, бо він зупиняється й зазирає до салону. Щось старанно шукає, а тоді вилазить зі словами:
11
Алюзія до класичного твору польської літератури, казки Марії Конопницької «Сирітка Марися і сім гномів»