— Ох, Віко. Кожен має право на догляд, навіть погані люди. Зрештою, то була війна. Поляки теж стріляли в німців. Іноді їх змушували до цього обставини. Окрім того… мушу вам у дечому зізнатися. Я вирішила сказати вам, хоч спочатку приховувала це.
— У чому? — питаюся, бо звучить загадково.
— Я… від певного моменту вже менше доглядала хворих. Частіше прибирала.
— Тобто як прибирала? — Фелікс виглядає обуреним.
— Отак… Бо коли я поїхала цього разу, то в мене не було жодної роботи на прикметі. Та заміна закінчилася. І хтось порекомендував мене прибирати. А тоді ще хтось… це таке собі ББС, баба бабі сказала, що полька добре прибирає. Соромно, га?
— Ні, — заперечує Фелікс. — Робота — це робота, ну що ти, мамо. Шкода, що тобі довелося це робити. Через нас.
— Як це — через вас?
— Ну, бо через нас. Бо ми є.
— Не жартуй, Феліксе. Не через вас, а заради вас. А чим би було моє життя без вас? Мені шкода, що у вас у школі виникли неприємності… А насамперед через те, що сталося з тобою, доню… Я не можу спокійно думати про це. І обіцяю… Постараюся… знайти якусь роботу тут. Навіть, якщо доведеться прибирати.
І тоді Фелікс каже, що може віддати мамі свій приз, що хай це небагато, але стане в пригоді, і мама дуже зворушена, але каже, що ні, і якось упораємося. Бо вона більше не хоче їхати й залишати нас. Ніколи-преніколи.
Епілог
Це дивно. Справді. Такого ніхто з нас не очікував і взагалі неясно, що про це думати. Навіть не знаю, як розповісти. Може, від початку.
Минуло кілька місяців, зовсім, як в одній з тих пісень, що їх співає Опта. І там далі такі слова: «Ось таке воно, хлопці, таке воно — пекло».[12] Ні, мама більше не поїхала до Німеччини. І не стала прибиральницею в Польщі. Вона знайшла роботу медсестри в приватній лікарні. І нарешті нам перестало постійно бракувати грошей.
Але сталося ще дещо. Мама почала зустрічатися з батьком Опти. Зустрічатися, якщо ви розумієте, про що я. То в театр, то на каву, то погуляти. Ходила, як п’яна, а очі сяяли, мов вифлеємська зірка. Чесно кажучи, нам це зовсім не подобалося. А коли ми з Оптою підгледіли, що вони цілуються, то взагалі впали в розпач.
І тепер так: завтра сюди переїздить Опта з татом. Тато мешкатиме в маминій кімнаті, а Опта в другій кімнаті на мансарді, коло бабусі, бо та кімната завжди була вільна, тільки якісь речі там лежали.
Ні, мені нічого для мами не шкода, а особливо кохання, але що нам із цим робити? Ми тепер будемо майже родиною, як брат і сестра! Як із цим жити? Не знаю, може, їм варто було й про це подумати, перш ніж зустрічатися? Чесно кажучи, я розлючений.
Та до моєї кімнати саме зазирає Опта, тримаючи в руках коробку із книжками й котячий лоток.
— Поставлю в туалеті внизу. Бо знаєш, краще, щоб коти були внизу, у мене на них, усе ж таки, трохи алергія.
— От, власне, — кажу. — Мені здається, ти останнім часом менше кашляєш.
— Може, у мене була алергія на Марту. Твоя мама зовсім інша. Вона мені дуже подобається, чесно. Я рада, що тато… закохався.
— А я…
— Я знаю, що ти боїшся. Але це ж не може стати між нами!
— Це буде складно!
— Феліксе… — каже Опта, — ти знаєш, що означає твоє ім’я?
— Моє ім’я? Дивно, я ніколи цього не гуглив.
— А шкода. Бо твоє ім’я означає «щасливий».
— І що з того?! — наїжачуюся я.
— Як то що? Просто трохи постарайся.
Вона підходить і знову мене цілує, а я відчуваю запах її волосся, запах шоколадного пирога й ванілі, Опта кидає коробку на моє ліжко, і лоток, і ми навіть не переймаємося, що пісок розлітається по всій кімнаті.
— Щасливий, — каже вона, на мить відриваючись від моїх вуст. — Пам’ятай про це.
Подяка
Щиро дякую всім, завдяки кому народилася ця книжка. Дякую за підтримку своїм донькам, Юлії та Басі, а також мамі й татові. Та насамперед дякую любій Іренці Олбінській, яка приймаючи мене колись в Ополі, розповіла про свою роботу в Німеччині й показала проблему «батьків, що зникають» — ця історія надихнула мене на сюжет цієї повісті. Я також вдячна Іренці й своєму татові за виправлення багатьох помилок, що були в цій книжці. Величезне дякую слід сказати моєму, на жаль, уже покійному дідусеві — це він колись дав мені гроші на омріяні зелені мартенси… Вони стали для мене символом не лише стильності та свободи, а насамперед вдячності за все, що дарує нам життя.
На думку Фелікса, школа нагадує фронт, на якому точиться безупинне суперництво.
У кого крутіший смартфон?
Хто прийшов у фірмових шмотках?