У серці міста, в кварталах, які оточують Пласа де Армас, у будівлях з білими стінами, з балконами та жалюзі мешкають поміщики, крамарі, адвокати, урядовці. Вечорами вони збираються в садах, у тіні пальм, і розмовляють про шкідників, які цього року загрожують врожаю бавовни і цукрової тростини, про те, чи вчасно розіллється річка, про пожежу, що знищила частину сходів на полях Чапіро Семінаріо, про недільний бій півнів, про прийом, який влаштовується на честь прибуття нового лікаря, Педро Севальйоса. Поки в салонах, занурених у напівтемінь, висланих килимами, серед мальованих олією картин, величезних дзеркал і меблів, оббитих адамаском, чоловіки грають у доміно чи ломбер, дами перебирають чотки, обговорюють тему майбутніх заручин, намічають прийоми і благодійницькі святкування; кидаючи жереб, вони розподіляють між собою обов’язки щодо влаштування церковної процесії і прикрашення вівтаря, коментують плітки з вищих кіл, які друкує місцева газета «Екос і нотісіас».
Приїжджі не знають внутрішнього життя міста. Що їм ненависне у П’юрі? Її відособленість, розложиста піщана пустеля, яка відділяє її від решти краю, брак доріг, дуже довгі кінні подорожі під палючим сонцем і засідки бандитів. Приїжджі прибувають до готелю «Північна зірка», безбарвного будинку, що стоїть на Пласа де Армас, високого, мов павільйон, де відбуваються недільні концерти, і в якому розташовуються жебраки та чистильники взуття. Приїжджим доводиться нудитися там від п’ятої вечора до наступного півдня, дивлячись крізь фіранки, як пісок запорошує безлюдне місто. В барі «Північна зірка» вони напиваються до нестями. «Це не Ліма, — кажуть вони, — тут немає де розважатися; п’юранці люди непогані, але страшенно суворі в дотриманні своїх звичаїв, тому живуть лише вдень». Приїжджим подавай кишла, де цілу ніч горіли б вогні і де вони могли б розтринькати всі свої заощадження. Тому гості, поїхавши, говорять про місто погано і навіть зводять на нього наклепи. А чи ж існують люди гостинніші, сердечніші від п’юранців? Вони урочисто вітають прибулих, затято сперечаються за право надати притулок, коли готель переповнено. Найповажніші громадяни міста опікуються різними погоничами худоби та маклерами з купівлі бавовни, не кажучи вже про кожного представника влади, і дбають про них, як тільки можуть: організовують полювання на оленів у горах Чулканас, возять їх по фермах, влаштовують прийоми. Брами Кастілії й Мангачерії відчинено для індіанців, що покидають гори і приходять до міста, голодні й перестрашені, для ворожбитів, вигнаних місіонерами з їхніх родинних селищ, для продавців старовини, які приїжджають до П’юри у пошуках щастя. Жінки, що варять чічу, водовози, поливальники бавовни приймають їх немов рідних братів, ділять з ними свій хліб і своє ранчо. Коли гості від’їжджають, то завжди везуть з собою невеличкий подарунок. Однак ніщо їх не задовольняє, вони спраглися за жінками і ненавидять п’юранські ночі, під час яких не спить постійно лише пісок, що поволі падає з неба.
Ці невдячні так стужилися за жінками, нічними гулянками і сваволею, що небо («диявол, той бісів чорт» — каже отець Гарсія) врешті справдило їхні марення. І так, власне, з’явилося галасливе нічне кишло — Зелений Дім.
Капрал Роберто Дельгадо вже довго тупцяє перед кабінетом капітана Артеміо Кіроги, не зважуючись увійти. По попелястому небу над гарнізоном Борха поволі сунуть чорні хмари, а на сусідньому плацу сержанти муштрують рекрутів: струнко, чорт забирай, вільно, чорт забирай! Повітря насичене вологими випарами. Що ж, одним прочуханом більше, і капрал, відчинивши двері, віддає капітанові честь; той сидить за письмовим столом і обмахується рукою. Що трапилося, чого він хоче? А капрал: чи не можна отримати перепустку, щоб поїхати до Багуа? Що сталося, капрале? — капітан тепер люто обмахується обома руками, — яка муха тебе вкусила? Капрала Роберта Дельгадо мухи не кусають, тому що я, сеньйоре капітан, місцевий, з сельви, власне, з Багуа. Я хотів би отримати дозвіл на відлучення з частини, щоб побачитись з родиною. Знову ця клята злива. Капітан встає, зачиняє вікно й повертається до письмового столу, з мокрими руками і обличчям. Отже, тебе не кусають мухи, може, в тебе кров погана? Бояться отруїтися, тому й не кусають? Капрал погоджується: авжеж, сеньйоре капітан. Офіцер механічно посміхається, злива наповнює кімнату шумом: краплі падають на бляшані дахи, як каміння, вітер свище в щілинах стін. Коли ти отримав останню перепустку? Минулого року? Ага, добре, тоді інша справа, — і обличчя капітана кривиться. В такому разі тобі належить тритижнева відпустка, — капітан піднімає руку. Поїдеш до Багуа? То принагідно зроби для мене сякі-такі закупи, — капітан б’є себе по щоці, яка червоніє. Капрал дивиться на нього з повагою. Чому ти не смієшся, хіба це не кумедно, що начальник б’є себе по щоці? А капрал: ні, що ви, сеньйоре капітане, звідки ви взяли. Веселі блискітки спалахують в очах офіцера, він криво посміхається. Якщо не зарегочеш, то не отримаєш перепустки. Капрал Дельгадо зніяковіло дивиться на двері, у вікно. Нарешті розкриває рота й сміється, спочатку неохоче, штучно, потім природніше, і врешті весело. Сеньйора капітана вкусила самка, — капрал труситься від реготу, — лише самки москітів кусаються, бо самці у них вегетаріанці. А капітан: годі вже, — і капрал замовкає. Стережися, щоб звірі не зжерли тебе в дорозі до Багуа за надмірні жарти. Але ж я не жартую: це доведено наукою, лише самки п’ють кров. Мені пояснював це полковник з форту де ля Флор, сеньйоре капітан, — а капітан: яка різниця, чорт забирай, самець чи самка, пече однаково, та й взагалі, хто тебе про це питав, учений знайшовся. Але я не жартую, сеньйоре капітан, існує навіть засіб, який є дуже надійним, мазь, що нею натираються уракуси, я принесу вам баночку, — а капітан: скажи якось по-людському, хто такі ці уракуси. Але ж як мені говорити ще більше по-людському? Так звуть себе агваруни, які живуть в Уракусі, і чи сеньйор капітан коли-небудь бачив, щоб москіти вкусили дикуна? У індіанців є свої таємниці, вони роблять якісь мастила з живиці, намащуються ними, і варто москіту підлетіти, як він одразу ж здихає, я обов’язково принесу сеньйорові капітану баночку, слово честі принесу. Щось ти, капрале, сьогодні багато жартуєш, побачимо, який у тебе буде вираз обличчя, коли індіанці засушать твою голову, — а капрал: добре, добре, сеньйоре капітан, я вже бачу свою голову, таку-от маленьку. Навіщо тобі, капрале, їхати до Уракуси? Хіба лише для того, щоб привезти мені мазь? А капрал: звичайно, звичайно, але ще й тому, що в такий спосіб скорочу собі дорогу, сеньйоре капітан. Інакше змарную всю відпустку на подорож і навіть не зможу посидіти трохи з родиною та приятелями. Чи у Багуа всі люди такі, як ти, капрале? А він: ще гірші, всі такі спритні, сеньйоре капітан, нема чого й порівнювати. Капітан сміється на повний голос, а капрал наслідує його, однак приглядається крізь примружені повіки, і раптом: чи можна взяти з собою лоцмана, сеньйоре капітан, і помічника? А капітан Артеміо Кірога: що? Ти вважаєш себе дуже мудрим, думаєш зм’якшити мене дотепами, думаєш, що капітан — хі-хі, а я собі з того скористаюся, так? Але, сеньйоре капітан, я не хочу їхати сам, бо це суцільна мука, постійних доріг немає, все залежить від випадку; хіба я можу без лоцмана вирушити до Багуа і повернутися назад за такий короткий час, та ще й всі офіцери замовили якісь закупи, я потребую когось у поміч, це ж купа пакунків, дозвольте, сеньйоре капітан, узяти лоцмана й помічника, слово честі, я принесу вам ту мазь. Хочеш розчулити мене, капрале. Спритник, га? А капрал: ви чудова людина, сеньйоре капітан. Ну добре, між рекрутами, яких привезли минулого тижня, є один лоцман, візьми його та якогось помічника з місцевих. Гаразд, три тижні й ані хвилини більше, — і капрал: ані хвилини більше, сеньйоре капітан, клянуся. Клацає підборами, віддає честь і затримується в дверях: перепрошую, сеньйоре капітан, як звати лоцмана, — а капітан: Адріан Ньєвес, і можеш іти, бо в мене назбиралося багато роботи. Капрал Роберто Дельгадо відчиняє двері й виходить. Вологий, спекотний вітер вривається до кімнати і скуйовджує волосся на капітановій голові.