— Вже години зо дві тому, автобусом з Роггеро, — сказав Хосе.
Вікна школи Сан-Мігель були освітлені, і біля брами один з вчителів, плескаючи в долоні, квапив учнів з вечірньої зміни. Хлопці, одягнені в мундирчики, проходили, розмовляючи, під ріжковими деревами вулиці Лібертад. Хосефіно запхнув руки в кишені.
— Було б добре, якби ти прийшов, — сказав Мавпа. — Він чекає на нас.
Хосефіно перетнув проспект, зачинив двері свого будинку на протилежному боці, повернувся назад на площу, і всі троє мовчки рушили вперед. Неподалік від вулиці Арекіпа їм зустрівся отець Гарсія. Закутаний у широкий бурий шарф, він ішов згорблений, човгаючи ногами та відсапуючись. Отець погрозив їм кулаком і гукнув: «Безбожники!» — «Палій!» — відгукнулися Мавпа й Хосе. «Палій! Палій!» Вони йшли по правому боці вулиці, Хосефіно — посередині.
— Таж автобуси з Роггеро приходять з самого ранку або вночі, а не о цій порі, — сказав Хосефіно.
— Він змушений був затриматися в Куеста де Ольмос, — відповів Мавпа. — У них луснув скат. Його замінили, а потім луснуло ще два. Ото треба мати щастя.
— Ми просто скам’яніли, коли побачили Літуму, — мовив Хосе.
— Він хотів одразу ж на місці це діло відзначити, — озвався Мавпа. — Ми лишили його, щоб перевдягнувся, а самі пішли по тебе.
— Застукав мене, чорт забирай, — вигукнув Хосефіно.
— Що робитимемо зараз? — спитав Хосе.
— Що накажеш, братику, — відповів Мавпа.
— Ну то приведіть друзяку, — звелів Літума, — смикнемо по склянці. Пошукайте його, скажіть, що повернувся непереможний номер чотири. Побачимо, який він матиме вираз обличчя.
— Ти це серйозно, братику? — спитав Хосе.
— Серйозніше не буває, — відказав Літума. — Я привіз із собою кілька пляшок «Соль де Іка», ось ми й розіп’ємо з ним одну. Маю бажання його побачити, слово честі. Ідіть, а я тим часом вберуся в костюм.
— Ну, бачиш, як він про тебе говорить: друзяка, непереможний, — додав Мавпа. — Ставиться до тебе так само, як до нас.
— Уявляю собі, як він почав засипати вас питаннями, — мовив Хосефіно. — І що ви йому наплели?
— Помиляєшся, ми нічого про це не говорили, — сказав Мавпа. — Він навіть не згадав її імені. Може, забув про неї?
— Коли ми прийдемо, він засипле нас питаннями, — пояснив Хосефіно. — Треба це ще сьогодні залагодити, доки до нього не потяглися з плітками.
— Це ти візьмеш на себе, — порадив Мавпа. — Бо мені чомусь боязко. І що ти йому скажеш?
— Не знаю, — відповів Хосефіно. — Це залежить від того, як усе складеться. Коли б він принаймні попередив, що приїжджає. Отак впасти нам на голову! А нехай йому, я ніяк не сподівався.
Ліхтарі на проспекті Санчеса Серро засвітилися, і обабіч ще тягнулися широкі й багаті світлостінні будинки з різьбленими балконами та бронзовими дверними молотками, але в глибині, у блакитній коловерті вечора, вже вимальовувалися невиразні, розпливчасті нетрі Мангачерії. Колона ваговозів сунула дорогою у бік Нового мосту, а на тротуарах тулилися до під’їздів парочки, гасали ватаги хлопчаків, дибали старі люди з паличками.
— Білі запишалися, — мовив Літума. — Гуляють собі зараз по Мангачерії, немов у себе дома.
— А все через той проспект, — закинув Мавпа. — Для Мангачерії це був смертельний удар. Коли його будували, арфіст сказав, що тепер кожен почне пхати сюди свого носа. Як сказав, так і вийшло, братику.
— Зараз усі білі закінчують свої розваги у нас, — мовив Хосе. — Ти зауважив, як розрослася П’юра, братику? Скрізь нові будівлі. Хоча тебе це не дивує, ти ж бо приїхав з Ліми.
— Ось що я вам скажу, — заявив Літума. — Досить для мене вже подорожей. Увесь цей час думав і зрозумів: не пощастило мені тому, що я не залишився, як ви, на своїй землі. Переконався принаймні в одному: хочу вмерти тут.
— Може, він змінить намір, коли дізнається про все, — сказав Хосефіно. — Йому буде соромно, коли люди почнуть вказувати на нього пальцями. І тоді він поїде.
Хосефіно зупинився, витягнув цигарку. Брати Леон затулили руками сірника, щоб його не загасив вітер. Поволі пішли далі.
— А якщо він не поїде звідси? — озвався Мавпа. — П’юра буде надто тісною для вас двох, Хосефіно.
— Навряд чи Літума поїде, бо він просто закоханий у П’юру, — сказав Хосе. — Не те, що того разу, коли він повернувся з сельви і йому все тут смерділо. В Лімі в ньому прокинулася любов до рідного краю.
— Не треба мені ніякої китайської кухні, — вигукнув Літума. — Хочу чогось п’юранського.